?

Log in

* * *

Господар виноградника. Руки, червоні від соку,
темногрона стиглі і груди жіночі малі
торкають однаково вправно. Минає літо.
Лоза опускається низько. Хмари високо.

Легеню затоки навскіс продирає човен.
Утративши ласку вод і червоноземельних суш,
він робить крок і по швах розходиться: пори суслом наповнені.
Полудень, сонце здирає тіні із сущого.

Гарячі примари – як гострі голки тонкі:
перше, ніж сісти собі на чолі стола –
поцілувати дюжину теплих зі сну голів,
та що він, коли не вітер уздовж порожньої лави,
що, як не глек, у якому вино шумує,
тільки чомусь важке і в’язке, як ворвань.

Ущелина, мов колиска, гойдає шорстку пітьму,
у садах невзаємностей рослини вночі говорять.

Він піднімає листок, поїджений до осердя –
такою, здається, і виглядає правда,
чи просто це сонце, і сіль, і ще філоксера.

Бере виноград руками, як жінку брав би,
агати в долоні темні, а сік скипає, пече,
господар вина, провини, чого тепер тобі ще.

Гора завдає виноградник і цвинтар собі на плече,
і в небо підносить могили – спухлі сліди від щеплень.

Теги:

місіонери

Занурюючи пера у каламар, поставлений на животі,
ми писали додому, милий, що ця земля не прощає,
і що звідси одна дорога, і що нільські коні в кущах
шелестять удосвіта. І ставало не до листів
регулярно о третій. Часом – трохи пізніше.

Упіймавши твій ритм, перекинута горілиць,
я гойдалась, як чаша, що боїться пролитися
і лишити на постелі нафтові плями масні.

А тоді прокидались ми вже, як на стелі спальні
світлотіні вечірні крутили химерне німе кіно.
Нам хотілося пити, завжди бракувало прісної,
ми труїлись міазмами, смородом колоніальним.

Віддираючи шкіру по клаптях від тебе, від себе,
пам’ятаєш, я вийшла у місто вперше сама.
Риболови із електричними, ще живими, сомами,
водовози із кіньми печальними, сухоребрими,

всі на площу квапились, я теж пішла, а проте,
відмовляли легені і тіло жило нерадо
вдалині від зібганих совістей і простирадел,
вдалині від зволожених пальців та епітеліїв.

Але і найпружніше тіло одного дня
аж зітхне і захоче зірки поналиплі скинути.
Глянь: шаман вирізає із литки кусні власного м’яса,
місту злива потрібна, його пожирають піски.

Ти мене забирав, ти зі мною не говорив,
а лише проникав і поширювався, як вірус,
а вони годували плоттю свій ліс папірусний,
риб і сов, що у цих краях полюють на риб.

Ми писали додому, вустами до сургуча
припадали в надії з листом відправити янгола.
Хай старий листоноша, з середини літа п’яний
просурмить у ріжок – і впаде остання печать.

Ми хотіли лише сповістити: у землях, де ми –
важливіші не ночі, не сІм’я, не води і не міазми,
а – жертовник.
Як всюди.
І може настати день,
коли кості сяйнуть. І скінчиться,
скінчиться м’ясо.

Теги:

Остання твоя земля, як завжди, не ця.
Рибалки вичерпують горе з гнилих шаланд.
Вовки заплутують слід, мисливці йдуть манівцями.
В намул під бики закладають висхлі тіла.

Є міст на крайсвітті: підстрелений райський птах
з’єднав береги, востаннє крила розкинувши.
А наш – на риб’ячих спинах і на кістках,
і зміцнюють кладку м’ясо й чортова слина.

Я змалку любив мости: здавалося, час і світ
посеред мосту на коротко розчиняються.
І ось тобі маєш: кривавий туман в голові,
обпечені губи і поламані пальці.

Середина мосту скоро. Навстріч ідуть
прозорі стоти світів, де дивно й неходжено.

А вдома скажуть: зрадник тілом і духом.
Ваш син і брат з’єднав наш берег з ворожим.

Теги:

портрет із дитиною

- Матео! – кричала жінка на полуденному острові,
- Матео, скільки вже можна, негайно іди обідати!
Дівчинка чистила мидницю. Пахли різко і гостро
вмираючі краби в сітці. Мідно плавився південь.

Човен старий, у якого нещодавно помер господар,
чекав при березі напоготові,
вірний, як Хатіко.
Пробіг Матео з корабликом, якого спускав на воду,
скрипнули двері, мати засміялась і заспокоїлась.

Розчесане пальмовим гребенем, нерухомо висіло повітря,
чути було, як вулиця дихає і старіє.
Жінка прийшла й по дівчинку. Погладила по голові,
присіла до неї. Лагідно сказала: - Ходімо, Маріє.

Я уявляла їхню маленьку сяючу кухню,
Співіснування двох сильних жінок в одній площині,
спальню, в яку проникає непевними рухами
i, як пияк, підпирає двері спекотна ніч.

Мати Маріїна, мати Матео, жінко з дому за рогом,
котяться на підлогу снів золоті дукати.
Коли язик уже не торкається язика,
м’ясо несказаних слів не зриває із нього,

і, мов краби під берегом, ворушаться прийшлі душі,
хто ще запам’ятає тебе молодою такою?
Тихо, аж чути, як вії шерхають по подушці.
Сколюючи із себе усе необачно скоєне,

жінки скидають недопрожите, як бретельку з плеча.
Пускаючи корені між каменів та бугенвілій,
- Матео, Маріє! – кличуть із млосних портів, із різдвяних причалів.
I діти передчувають
імена свої
та острови.

Теги:

викрадення

І подзвін сережок, і
хліб, на дотик рудий,
і груша розтята, і
ця ніч ніяк не скінчиться.
Ходи до води. Тебе вивели теплі сліди.
Ти йшла ними довго, ти дихала ними, вовчице.

Злизавши непевні дороги з натруджених лап,
роздерши всі жили кордонів, дивися тепер сама,
як дім перестиглий стікає соком тепла,
як став обіймає півміста руками туману.

I перестрибни через ніж, і будь з ним жінкою та
віддай йому ніжності дике і довге літо,
допоки ще не світало у полях та містах,
а срібні сережки дзвенять, а кулі ще не відлито.

Веди його понад став, учи читати сліди,
носити у ніздрях ті, що визнає своїми,
не слухати мови, бо цей «дім» - це майже як «дим»,
а потім прийдуть чужі, прикриваючись димом.

Та куля не долетить, хіба прокльон упече.
Біжи обережно, бо збудований світ нетривко.
Ви маєте мокру ніч, дві пари невовчих очей
і вервиці срібних іскор
по шерсті
уздовж загривка.

Теги:

* * *

Світ стоїть на хлопчиськах, скільки б їм не було.
Є ж іще трохи таких, що завжди ними лишаються.
Слони, задерши хоботи, втікають у зоряні джунглі,
і пірнають у міжгалактичні туманності
виснажені століттями кити і черепахи.
І залишається ніч, непроглядна, як згасле вугля,
і світляк, що заплутався у волоссі,
і голуби, поснулі під нагрітим за днину дахом,
і збирати з долоні губами цукру солодку манну,
і запивати з ковша.

Світ ніякий не круглий, це добре видно згори:
раби гостроплечі, юні та срібні, несуть його, як паланкін,
із якого хтось поцвьохує канчуком.
І нема відпочинку, оце от нині хіба що,
коли час перестав і зовсім нікуди не йде.
Вранці батько тебе пожене із горища,
лаятиме за крадені яблука і любові непереконливі,
за його папіроси, без дозволу скурені натще,
кричатиме в спину: Ти ще мені попадешся!
І світ буде тяжко нести і надто вже шкода кинути.

Така от собі робота, не краща й не гірша за інші.
Маленькі раби мужніють, вбрані у вічну юність.
Раз на скількись-там років побачиш рідний поріг,
побавишся в кульки, закрутиш роман, або
поговориш із сином. А пісня прийде сама.
І повернешся – хтось же має нести той паланкін.
Зграбне руде оленя, тонкий та лукавий в’юн,
із першою сивиною, з черговим чортом в ребрі,
світ стоїть на тобі, і це, як не дивно, свобода.
І дякую, знаєш. Він так добре тримається.


Теги:

хранителі

Тут погорда солона наскрізь, і носять її, як орден
із кампанії, що забрала щось: ноги, друга, світ без печалі.
Але всі, як один, назустріч – мов Люципери, горді,
і їхні жінки з печатями непорочних зачать,
діти – з піснями тужливими, з важкими темними віями.

Хмари низько ходять – воїнство із билин.
Твоє лице – досконала невротична руїна –
вдало впишеться в цей краєвид неспокійний.

Діти їхні приноситимуть курбан і кекси пасхальні,
жінки за ворітьми пускатимуть хтиві бісики,
чоловіки підглядатимуть за моїм ранковим купанням,
а потім схвально підморгуватимуть тобі.

Та зима – то глухий провулок, уздовж якого
благородні вина погаснуть в горлах невдячних.
Ти пірнатимеш по монетки у фонтан старовинних спогадів,
і у ніч проти березня спів зірветься на плач.

А як сон світанковий хлюпне хвилею зимною,
шліфуватиме тіло, як прибережний камінь,
на долоні в тебе світле місто ростиме
і розпоре лінію долі мостами.

І ходитимеш із тим скарбом, із тим несусвітнім каліцтвом,
що болітиме на погоду, кровоточитиме на заколоти,
пульсуватиме вранці.
Тобі хіба що залишиться – від нестерпного болю – долоню свою лизати,

із готовністю, довго – звичка доброго пса.
Ти плекатимеш диво, не віддаси ніде
між людей. Та ось ти уже і сам
ходиш гордий, як Люципер, серед тих людей,

і говориш зі мною так, наче ти – вони,
та ростеш ти крізь мене болючіше і важливіш.
Я горнусь до міста щокою, все чекаю, коли дзвонитимуть
у каплиці до утрені.

Що нам лишиться? Лиш
запах чистого тіла, і постіль зібгана, і
теракотові плити тераси, за нею море.
Все це жити прозоро і страшно так, і так без відповіді,
як вслухатися в крики кореня мандрагори.

Теги:

Форель із бузковим боком угору йде проти течії.
Короткий осінній нерест – пора для зухвалих зайд.
Ріка закипає рибами. В повітрі холод цвіте.
Пасовища вкриваються інеєм.
Краєвиди до вуст примерзають.

Один. І зубами повільно, туго затягуєш вузол.
Багряний крик на волю проступає крізь бинт.
Суха насінина болю у тілі родить живу
прозору рослину.
Обличчя блідне.
Один.

Ти бачив усе.
Ти просто Талієсин.

У кожної тиші є потаємні витоки.
Безгучний сокіл креслить між хмар пряму.
Ти знаєш: легеня пісок просіває, як сито,
коли у пустелю зі спадня входить самум,

і голосу темна полива запікається вмить
на стінках горла.
А море, почавшись знову,
обійме зрадливо і заввиграшки змиє
твоє ім’я із реєстру врятованих.

Ти Талієсин, блукалець, співець і воїн,
ти бачив це. Ти пірнав з головою.

Ти знаєш, як то – лежати лицем в загибель,
густу і кислу. Як повзти поміж тіл.
Затягуєш бинт. Ріка закипає рибою.
Бреде отара – руна всі золоті.

Однострої усіх неіснуючих армій
досі пасують тобі, як нікому іншому.
Ти Талієсин. Ти випасаєш примари
проти зими. Що тут іще живішого.

Ти знаєш, з яких темнот рушає дихання чорне,
говориш від імені леза, луни, землі,
болю, яким зайшлося зерно на жорнах,
полум’я, що утворить із тіста глевкого хліб.

Вовки піднімають голови, нюхають дим.
Ти ж Талієсин.
Ніяк інакше – один.

Ти бачив світ зі шкури кожного звіра,
питався у кожного, хто тут живий чи помер:
світу не втримають жодна пісня чи вірш.
Значення має хіба що осінній нерест.
Риба населить річку.
Що тут іще живішого.

Теги:

Сталося дещо дивне, але загалом дуже сподіване. Тепер у вільний від усіх інших активностей час я перекладаю малу прозу Гріна. По-перше, хочу, щоб цей світ зазвучав моєю мовою, бо він взагалі дуже мій. По-друге, хотіла б, щоб Грін все-таки оселився у масовій свідомості не тільки й не стільки як прилизаний романтик, генератор кришталевих ідеалів для безвусого юнацтва, а як автор цілком дорослий, глибокий, інтелектуальний, неоднозначний, авантюрний незгірш від О'Генрі в "Королях і капусті", подекуди вельми похмурий та жорсткий. І тому дуже справжній.
От хоча б це оповідання, - мабуть, моє найулюбленіше. З одного боку, тут є хрестоматійний опис неймовірного Лісса, з іншого - герой-тридцятирічний лоцман, котрий всім приносить щастя, а себе щасливим зробити не може. І, безнадійно хворий, тікає з рідного берега, як собаки йдуть із дому помирати, покидаючи закохану вісімнадцятирічну дівчинку, вагітну від нього. Не дуже в руслі романтичного канону, за це й люблю.
У наступних серіях, коли подужаю, будуть "Зурбаганський стрілець" та "Колонія Ланфієр".

А наразі:

Немає більш безладного та чудесного порту, аніж Лісс, окрім, звісно ж, Зурбагана. Інтернаціональне, різномовне місто виразно нагадує волоцюгу, котрий вирішив потрапити нарешті у тенета осідлості. Будинки розсаджені де попадя, поміж туманних натяків на вулиці, але вулиць, у властивому розумінні, не могло бути у Ліссі вже через те, що місто виросло на уламках скель та схилах пагорбів, з’єднаних сходами, мостами та крученими вузенькими стежками. Все це залите суцільною густою тропічною зеленню, де під віялами тіні сяють дитинні, вогняні очі жінок. Жовтий камінь, синя тінь, мальовничі тріщини старих стін; де-небудь у дворі на горбку – велетенський човен, який лагодить босоногий відлюдько, курячи люльку; спів удалині і його відлуння у яру; торговиця на палях, під тентами і здоровенними парасолями; блиск зброї, яскраве вбрання, аромат квітів та зелені, що породжує глухий туск, як уві сні про закоханості та побачення; гавань – брудна, як молодий сажотрус; сувої вітрил, їхній сон і крилате пробудження, зелена вода, скелі, далина океану; вночі – магнетична зоряна пожежа, човни зі сміхотливими голосами – оце Лісс. Тут два заїзди: „Колюча подушка” та „Зникни-горе”. Моряки, певна річ, щільніше набивалися у той, котрий ближче; а котрий на початку був ближчий – важко сказати; та ці шановані заклади, конкуруючи, почали, достеменно кажучи, щодуху скакати до гавані. Вони переселялися, винаймали нові приміщення і навіть будували їх. Гору взяв „Зникни-горе”. Він викинув спритного коника, завдяки якому „Колюча подушка” стала, як укопана, поміж погибельних ярів, а переможний „Зникни-горе” після десятилітньої боротьби запанував біля самої гавані, занапастивши іще й трійко місцевих харчевень.
Населення Лісса складається із авантюристів, контрабандистів та моряків; жінки поділяються на ангелів та мегер: ангели, певна річ, молоді, пекуче вродливі та ніжні, а мегери – старі; але й мегери, про що не слід забувати, бувають корисними у житті. Приклад: щасливе весілля, під час якого мегера, що раніше планувала пекельні каверзи, кається та починає краще життя.
Ми не будемо розбирати причини, з огляду на які Лісс відвідували та продовжуть відвідувати винятково вітрильники. Причини ці – географічного та гідрографічного характеру; загалом же все в цьому місті справило на нас саме те враження незалежності та поетичної плавності, котре ми намагалися виявити на прикладі людини з цілісними та ясними прагненнями.
А тим часом у мене тут протермінувався подарований платний рахунок. І на мене знову накинулася оголтєла кацапоїдна реклама. Дратує.
Чесно кажучи, мотивації продовжувати собі платний рахунок у жж я не маю. Однаково тут уже мертво, і то вже давно. Прикро дуже, але все відживає, і це теж віджило.
Фейсбук і далі мене напружує, але там є бодай якийсь рух та ілюзія життя. Тому я все частіше отут.
Зазирайте в гості.

Семездин Мехмедінович

Боснійський письменник із трохи дивним для українського вуха ім'ям Семездин Мехмедінович уже давно живе в Америці. Окрім всього іншого, він веде прекрасний блог LIVE, в якому дуже просто і тонко фіксує щоденні спостереження, враження, зустрічі, сни. Сам же це ілюструє. Блог отут: http://semezdin.tumblr.com/
А нижче - кілька текстів звідти.

Іван


Кінець сімдесятих і початок вісімдесятих років у Сараєві я пам’ятаю як блаженні студентські часи. Місто мало зв’язок із космосом, де б ти не зупинився – чув дзюркотіння води або шелест листя каштанів. Згодом озвуться ревіння автомобілів, занадто голосна музика з шинків, шум і людський шал, а тоді й залізний гуркіт війни... Але, ще задовго до всього того, кілька років на зламі сімдесятих і вісімдесятих пам’ятаю як стан незамуленого спокою. Наївні та невинні студентські роки! Сьогодні, коли думаю про минуле, шукаючи в ньому краси, за яку можна вхопитися і не поринути в небуття, я згадую той час. Благословенні літа молодості. Єдиною реальністю для нас була та, що її ми знаходили в літературі. Пригадую: рання осінь 1981-го. Моя приятелька колекціонує обличчя красивих людей. Зустрічала людину, потім її малювала, і таким чином розширювала свою мапу красивих людей у місті. Одного разу прийшла, захоплена чоловіком, якого проминула на мості біля Першої гімназії. Вона його малювала. Сказала, що в нього таке обличчя, ніби він щойно прокинувся після страшного сну. Мучилася з малюнком, бо їй не вдавалося точно передати нажаханий вираз обличчя. Потім, під час якоїсь прогулянки містом, вон сказала: Це він! Повз нас пройшов незнайомий мені чоловік, а пізніше я довідаюся, що це Іван. Ще пізніше ми потоваришуємо. А нині він – один із двох-трьох друзів, за яких міцно тримаюся, щоб не поринути в небуття. Ніколи не розповідав йому про цей епізод з минулого. Відкидав його, як наївну дитячу забавку. Тим часом усе змінилося. Для мене тепер Сараєво існує тільки в минулому. А коли дивлюся у минуле, вже не здається мені наївною і дитячою потреба моєї приятельки збирати красиві обличчя Сараєва. Цього вечора я пригадав ту ранню осінь 1981-го, пригадав, як вона мучилася над створенням малюнка. Малювала і стирала, малювала і стирала. Врешті вирішила залишити на портреті тільки ліву половину обличчя, ту, якою була задоволена. Цього вечора я відчув живе бажання завершити той її малюнок.

++++Collapse )

Любити було важливіше


Перетинаємося вже багато років. Чемно вітаємося одне з одним, нічого більше. Вона американка. У нас би сказали: "вся із себе така".
А сьогодні ми вперше обмінялися кількома куртуазними репліками. І тоді вона зізналася. Влітку 1997 року, каже, була в Сараєві. Маємо спільних знайомих. Відвідували ті самі сараєвські ресторани. Першої миті я відсахнувся, її зізнання зовсім не порадувало мене. Чому вона приховувала це п’ять, або й шість років? Каже, що "не хотіла бути агресивною". Вона також зізналася, що читала мої книги, що вважає мене дуже талановитим письменником, але я, "на жаль, мало писав". Тільки тоді я остаточно повірив, що вона бувала в Сараєві. Бо це не американська приказка. Тут не кажуть так. Твердження, буцімто я "мало писав", вона почула там. Так про мене кажуть у Сараєві ті, хто взагалі не читає. Він хороший письменник, але, на жаль, пише мало! І зараз міркую про оте "на жаль", яке наздогнало мене на іншому континенті.
Нині вранці, між іншим, випав сніг, кілька годин протримався на землі, а потім розтанув. Все сталося, поки я спав, тож я не побачив жодного білого клаптика. Спав дванадцять годин. Інколи мені здається, що ціле життя проспав. А інколи здається, що життя було більше, ніж треба. Та найчастіше я так не думаю. Буває спрага життя, так само як і конкретна спрага, котра гаситься водою, і ще ота, котра гаситься холодним кавуном. Шкода мені, що пропустив сніг. На жаль, сніг я проспав. А міг дивитися на нього з балкону. І, можливо, писав я мало, та зате багато любив. Мабуть, любити було важливіше.

З боснійської переклала
Катерина Калитко
Підписалася на душевний флешмоб від sharhovska_ol:

Я обіцяю протягом 2012-го року зробити своїми руками подарунки для 5-ти своїх френдів, що захочуть, відпишуть тут і розмістять в своїх блогах аналогічні записи. :)

Запрошую охочих зголошуватися, поки я ще палаю ентузіазмом :)

i'm lovin' it

Ольга Токарчук, "Бігуни". З польської переклав Остап Сливинський.

"Мій комплекс симптомів полягає в тому, що мене вабить усе зіпсоване, недосконале, неповноцінне, надламане. Мене цікавлять незграбні форми, помилки й тупики творіння. Те, що мало розвинутись, але з якихось причин лишилося недорозвиненим або навпаки – переросло плани. Те, що не відповідає нормам, є замалим або завеликим, розбуялим або мізерним, монструозним і відразливим. Форми, що зневажають симетрію, помножуються, розростаються на боки, брунькуються або ж навпаки – зводять множинність до єдності. Мені байдужі ті події, що повторюються, ті, що над ними з увагою схиляється статистика, ті, що їх усі приймають із блаженним панібратським усміхом на обличчі. Моя вразливість – тератологічна, монстрофільська. У мене є стійке й болісне переконання, що саме тут істинне буття виходить на поверхню і виявляє свою природу. Несподіване, випадкове розвінчання. Сором’язливе „упс”, краєчок білизни з-під старанно заплісованої спідниці. Металевий огидний скелет раптово пробивається крізь оксамитову оббивку, вистрелює пружина з плюшевого фотеля, безсоромно руйнуючи ілюзію м’якості."

+2Collapse )

ну от

Усе знову почалося.
Сьогодні над моєю вулицею було саме таке небо і така зірка, як на картинці.



З цієї нагоди - моя улюблена різдвяна поетична історія на два голосиCollapse )

Скільки років не минало б - а вона й далі зворушує мене до сліз.
Світлих усім свят.

evo ima

Що вийде, якщо схрестити рок-гурт Zabranjeno Pušenje під орудою Сейо Сексона (не плутати із The No Smoking Orchestra, де Доктор Неле і Кустуріца, це два самостійні крила колись одного проекту) із "Арабесками", жіночим хором загребської мечеті? Вийде нереальний, просто божественний проект Shaderwan Code, ідеальний ретранслятор геопоетики та духу Боснії.
Співають вони різне, наприклад, ісламську релігійну поезію, отак:



Або переосмислюють старий рок-спадок Zabranjenog Pušenja, отак:
.

Ну і, звісно, традиційна боснійська музика, севда:
.

Останнє, до речі, попри кліп із дещо карикатурним етнографізмом - дуже крутий кавер на старовинну пісню про замовне убивство Ґазі Гузрев-бега, османського намісника у 16 ст., великого будівничого Сараєва і просвітника, який зробив місто столицею та подарував йому те лице, яке знають і нині.

Такий от мій персональний рецепт на емоційну зиму.
Є такі банальні істини, які конче потрібно осягнути самостійно, інакше ніколи не сприйматимеш їх як істини бай дефолт.

Отак свого часу я зрозуміла, що насправді ніхто нікому не потрібен. Або принаймні - мало хто мало кому.

Таке осягнення, як не дивно, є ключем до свободи та щастя. І за цим стоїть ще одна банальна істина: свобода та щастя - це далеко не завжди легко та приємно. Але потрібно, як дихання.

Після цього усвідомлення мені легше і взагалі інакше живеться. Я визнаю інших людей вільними. Не ризикую когось потопити разом із собою, відчайдушно чіпляючись йому за шию. І майже не болить, коли хтось дивиться крізь тебе, ніби крізь скло - зрештою, і не мусить інакше.
Факт виникнення прив'язаностей я сприймаю із вдячністю, як чудо. Навіть вдається безумовна любов: як виявилося, любити когось просто із внутрішньої потреби, поза стрункою моделлю взаємності, значно легше і природніше, ніж в усталеній схемі взаємних зобов'язань, не завжди щирих.

І ще я добре знаю, що людина, яка не вміє бути самотньою - не виживе. Це навіть не про те, щоб все життя прожити відлюдником. Це про вміння не нудитися і не лякатися наодинці з собою, про мужність зізнаватися самому собі в речах, від яких соромно і страшно, зрештою, про гордість не шукати аби-якого товариства, тільки б воно було. Як не парадоксально, але тоді, коли вмієш давати собі раду з цим, самотнім уже не будеш.

Бо визнання того, що ніхто нікому не потрібен, не перешкоджає мені визнавати, що я люблю дуже багатьох. Просто тому, що так хочу, і нічого від них не прошу.

Теги:

Бач, Сараєво – середнього роду. Як дитя. Грайливе. Простодушне. Наївне. Белґрад, скажімо, Отой Белґрад – мужичура. Балагур і тріпло у розхристаній білій сорочці, на табуретці перед спантеличеними музикантами. І Загреб – це Пан Загреб. Кокетливі міщанські вусики, витончене зваблення за читанням ранкових газет. Найбільший шум, на який він здатен – дзенькнути ложечкою об край порцелянової філіжанки. Та ще Пані Любляна. Снігова Королева. Зарозуміла, елегантна, раціональна. Вона так легко розірвала цей шлюб із розрахунку, щойно зрозуміла, що розрахунку вже нема. А Сараєво… Довірливе, дитинне. Тому воно завжди першим простягає руки.
Джордже Балашевич. Дотик шовку


Сараєво – гірське місто. Більшість часу протягом року тут переважає сірий колір. Коли сірому місту вдається підкорити людей, це означає, що цінність його невимовна. Ступінь важливості певного міста найкраще можна визначити, коли йде дощ. Якщо і в найсильнішу зливу людина має мотивацію, щоб вийти з дому і піти в центр, вона може не сумніватися, що живе у місті, вартому життя. Із якихось непояснюваних причин Сараєво регулярно принаджує прибульців.
Озрен Кебо


Інколи ніяк не відкараскаєшся від враження, що деякі міста завжди були всередині тебе. Просто ти знайшов і роздивився лише щойно, під час чергового сеансу автопатрання. А насправді місто давно вже живе в тобі, міцно пустило корені. Сараєво таке.

Сараєво, яке я знаю - зимове. Пам'ятаю його по пронизливих туманах, тонких запахах диму, по мокрому снігові і несподіваному снігові великому, що засипає балкон по вінця, по карамельних вікнах у ранніх сутінках, по глінтвейну на розчищеному від великого снігу балконі, по теплому одягові, який залишаю там, по тому, що дуже мерзнуть руки, по притрушених снігом дахах на гірському схилі, схожих на прикраси на торті, по тому, що таксі не здатне видряпатися на той-таки схил, по теплій парі дихання, яка стоїть над подвір'ям мечеті у час п'ятничної молитви.
Воно затишне, як рукавичка, де треба сидіти, пригорнувшись.
Наступного року збираюся нарешті переломити ситуацію і добре роздивитись Сараєво іще й влітку. Трохи боюся: влітку із міст часто вивітрюється їхній дух, вони перетворюються на просто пункти сутужного транзиту між чимось і чимось. Ну, але.

У моєму першому січні там, першого вечора, коли я тільки приїхала і засинала, ще не бачивши міста, мені урочисто пообіцяли: "Завтра з тобою станеться Сараєво!" Я провалювалася в сон і думала: а це ще ж як? Назавтра воно саме так і зробило - сталося. Прямим поцілянням у мозок, хоча збоку - нічого особливого наче. Наступного вечора ми сиділи на даху, трохи п'яні, і я вчилася співставляти темні обриси довколасараєвських гір із їхніми назвами: Требевич, Іґман, Бєлашніца, Яхорина... Коли мені потрібно було повертатися додому, здавалося, що я вмерла. Обревілася, як на похоронах, аж досі згадувати соромно. І ще й зараз буває до сліз прикро через те, що не можу постійно бути там.

Якось ми вирушили на "клупску свірку", себто на клубний концерт наших друзів. Надворі був адъ, мокрий сніг, який перейшов у дощ і супроводжувався сильним вітром. Таксі злапати не вдалося, і ми, натхненні істинно bosanskim inatom, - питомо національною впертістю,- пішли пішки. У темряві, під дощем, спочатку вниз одним схилом по слизькій бруківці, потім вгору іншим, так само слизьким. На клупску свірку припхалися мокрі до нитки, задихані, брудні по коліна і невимовно щасливі. Так що на власному досвіді можу підтвердити: цитата Озрена Кебо, наведена на початку - свята правда.

До слова, про примагнічування чужаків. Мені тепло, коли знаходжу саме в чужаків уламки того, чим і мене саму зачепило по голові. Типовий приклад – U2 із їхньою "Miss Sarajevo". Нехай це заїжджена тема із конкурсом краси посеред війни, нехай це об’єктивно не найкраща робота гурту, але ж ідеться про емоційну хвилю, і так добре, що вона є. Або Salvatore Adamo, "De l'autre côté du pont" – „По той бік мосту”. Цей оспівує ще один воєнний сюжет, популярний на Заході – так звану „історію сараєвських Ромео і Джульєтти”. У 1993-му юні закохані, Аміра, боснійська мусульманка, та Бошко, серб, вирішили втекти із обложеного Сараєва. Але не вийшло. Посеред мосту через Міляцку їх обстріляли снайпери з гір. Вони пролежали на мості майже 5 днів на перехресті ліній вогню, поки не приїхав на бронетранспорті UNPROFOR і не забрав тіла. Страшно, чого вже там. Мене взагалі дуже зачіпає те, що пережило місто зі своїми людьми, і навіть не оці медійні історії, а сімейні хроніки, про які дізнавалася просто, приватно, про які навряд чи колись наважуся говорити вголос. Окремо – загибель сараєвської бібліотеки з її колосальними архівами. Ця пожежа становить мій особистий кошмар. Мовою сучасних образів: це якби Небесним Людям в „Аватарі” таки вдалося б знищити Ейву. А Сараєво пережило, зберігши дух і пам’ять. Онука Тітова навіть переселилася туди з Белґраду, бо в Сараєві, бачте, дух міста зберігся, на відміну від.

А є зовсім не воєнна, абсолютно загадкова пісня - "Сараєво" чеського барда Яроміра Ногавіци. Про неї я теж колись уже писала, давно, ще в минулому житті. Протягом тих кількох років, що ношу її в голові, усе намагалася розгадати феномен її магнетизму. Дарма. Ногавіцу, виявляється, майже в кожному інтерв’ю запитують про цю пісню: що це взагалі було? про що? чому саме Сараєво? На це він відповідає, мовляв, пояснення нема, це така штука, що живе власним життям, кожного з уражених слухачів знаходить в якийсь особливий момент і набуває для нього власного особливого значення. Коротше, нічо не ясно, але мені подобається, схоже на правду. Мантра залишається мантрою.

І ще одна історія. Підозрюю, вона буде пофігу людям з-поза контексту, але мене страшенно зворушує, хочу її запам’ятати. Є симпатичний боснійський фільм 2008 року, „Духи Сараєва”. Фігурують там двоє непристойно дорослих мрійників, такі типово сараєвські дурисвіти, foliranti, Пік і Треф. Вони весело крадуть і дурять людей, бо мають мрію – відновити Требевицький витяг. Свого часу це була феноменальна споруда, витягом можна було проїхатись по всіх горах через місто, загалом десь година шляху. В Сараєві взагалі була хороша школа зимових видів спорту, особливо лижварства, і зимова Олімпіада-84 тут досі становить елемент дещо покоцаної ідентичності. Війна знищила все. Так от, герої складають гроші на відновлення витягу і спілкуються із власне духами Сараєва, які живуть у верхній точці канатки, грають там в нарди. Чуваки, звісно ж, валізу зі своїми заощадженнями просрали через необережну закоханість. Але.

Уже не в кіно, а насправді, 16 листопада в Сараєво прибув конвой з 17 вантажівок, привіз зі Швейцарії презент – деталі демонтованого витяга. Таких конвоїв має бути чотири, а в 2013 році зруйнована Требевицька канатка нарешті має знову запрацювати. Матиме 13 опор, а не 8, як досі, возитиме ж, як і раніше – цілу годину, із Бістріка на Відіковац. Мені, правда, трохи лячно уявляти себе в 2013 на старому швейцарському витягові над Сараєвом, з іншого боку – їжджу ж я Вінницею на аналогічно списаних цюрихських трамваях. А взагалі це все страшенно зворушливо. Мрії, виявляється, збуваються навіть у літературних кіногероїв. Що дає мені певні підстави сподіватися.

Та, і щоб уявити, що буде видно із витяга і що постійно крутиться в мене в голові – можна глянути сюди. Це справді дуже красиво :)

І ще я раптом зрозуміла, що неймовірно ревную це місто, з усіма градаціями пристрасті. Як мужчину, хоч воно й отаке дитинне.
Коли температуриш, дуже природно думаються якісь алогічні та неужиткові речі. Отак нещодавно лежала я і намагалася згадати, коли ж мене рішуче переселило на Внутрішні Балкани. Точно пам'ятала, що все сталося завдовго до того, як з'явилися переконливі особисті причини прив'язуватися до регіону. Але цікавив саме конкретний момент трансформації свідомості, якщо такий був. І загадала, це ж треба. Як і слід було сподіватися, прийшов поручік Ржевський Джордже Балашевич - і переселив. Це якщо без подробиць.

А якщо з подробицями, то була десь така пора, як зараз, десь років шість (?) тому. Довго трималася тепла осінь, а потім вона різко зникла, і бур'яни під вікном за ніч вкрилися густим пухнастим інеєм. Якогось фіга я помила це саме вікно, напустила в кімнату холоду, закинула в плеєр папку з тоді ще малознайомими мені піснями Балашевича, сіла і зависла. З відчуттям, ніби в голові мовчки лускають кровоносні судини, бо що тут скажеш. Особливо коли дійшла справа до "Ґаліції". Хтось далекий та не дуже знайомий говорив про близьку, ба навіть місцями рідну мені територію так, як ніколи не вдавалося відчути її мені. Причому навіть не словами якось.

У моєму дитинстві ми з батьком часом дуріли, маршируючи Вінницею і співаючи тріснутими голосами: "Брала русская бріга-ада! Галіцийскіє поля-а! І досталісь мнє в награ-аду! Два желєзних костиля-а!". Якщо ж серйозно, на предмет Першої Світової всередині мене живе загадковий невроз. Підозрюю, що це родинний гештальт, трансляція крізь покоління, хоча завжди побоювалася про це думати. І тут раптом - така тонка голка в шкіру: якийсь безіменний балканський рекрут в австрійсько-німецькому війську сидить в ґаліційських окопах після Брусилівського прориву, прислухається, як у темряві ворушаться по той бік вороги-росіяни і просто по-звірячому хоче додому. Сучасний бард раптом співає саме про це, отже, воно бродить у крові, сниться на зміну погоди, у чиємусь іншому світі проростає близький тобі топонім. Таке дивовижне відчуття - коли в тебе на очах з повітря непояснюваним чином тчеться нитка, що пов'язує два віддалені шматки суші, Твоє та Інше. І ти вже ніколи не зможеш її порвати, просто відмахнувшись.

Galicija/Ґаліція



текст+підрядникCollapse )

Тоді, шість (?) років тому, я одразу прослухала "Ґаліцію" п'ять, здається, разів поспіль. Так само, як і оцю штуку, "Рекрутську". Всередині відбувався глобальний рух литосферних плит - звільнялося місце для того, що тепер там завжди житиме. Балашевич (разом із Внутрішніми Балканами) прийшов до мене з оцими двома головними піснями, з ними ж і залишився. Про його важливість у своєму світі я вже колись писала, повторюватись не буду. Натомість скажу, що "Рекрутська", не називаючи вголос жодних топонімів, теж виявилася ниткою між Там і Тут. А саме: вона мені здається найкращою з можливих відповідей на нашу "Кедь ми прийшла карта". Тобто якби міг існувати діалог, де "Кедь ми прийшла карта" - це репліка сина, то "Рекрутська" - це репліка батька у відповідь. І немає у світі тужливішого маршу, аніж той, який звучить тут наприкінці.

Regruteska/Рекрутська



текст+підрядникCollapse )

Часто я думала, в чому фокус, звідки цей убивчий ефект Балашевича, чому після нього не попускає. Адже тексти, якщо розібратися, доволі прості, та й музика не надто вибаглива. Так ось. Є у нього пісня "Panonski mornar" - "Панонський моряк". Її назва вже перетворилася на кліше, його часто саме так і називають, особливо журналісти. Там ідеться, на хвилинку, про древнє Панонське море, саме те, на місці якого згодом постала Середньодунайська низовина, частинами якого колись були і територія сучасних Балкан, і сучасної України. І тут я зрозуміла - бінґо. Це саме та універсальна формула, яка все пояснює. Відчуття неіснуючого моря, незбувна туга моряка у водах, яких ніхто не бачить. Вона й поєднує. Відтоді вважаю себе моряком, що вийшов у каботажне плавання невидимим Панонським морем із портуланом Балашевича. Потім ще розповім про порт приписки корабля.

До речі, саме зараз, коли я це пишу, він співає у Сараєві - справжньому, не моєму внутрішньому, і найкраща половина мене його слухає. З одного боку, це зовсім нічого не означає, з іншого боку, це означає дуже багато.

Глупо буде говорити щось про "універсальний гуманізм послання", буе. Балашевич сам колись казав, що ніколи не буде почутий там, де не розуміють текстів його пісень. Так ото я вважатиму переклад хоч кількох із них своєю сирітською лептою у справу ширшого про-чуття.

І ще нехай тут поживе пісня "Miholjsko leto" - просто тому, що вона несамовито гарна. Та ще й така собі спроба затримати осінь: "міхольським літом" балканці називають те, яке у нас "бабине".

Miholjsko leto/Бабине літо



текст+підрядникCollapse )
На вихідних нарешті помацала Андруховича за його інтимні місця.
Враження суперечливі.
У шизоїдному космосі моєї голови Андрухович, особливо Андрухович-поет до "Пісень для Мертвого Півня" - явище страшенно важливе, навіть в чомусь інтимне, як цілий той Лексикон. А тут іще й приватна географія, один з найцікавіших для мене секторів будь-чийого досвіду. Словом, я чекала на книжку.
Вона хороша, це факт і плюс. Але вона просто хороша, і це мінус. Така якась бюргерська,- здається, навіть демонстративно,- добропорядна та комфортна. Усе добре, за що ми любимо Андруховича, тут є, хоча й сочиться дуже ощадливо. Розумію, таким не дорікають. Ну не винен Стах Перфецький у тому, що зробився статечним. Але, блін.
Від речей та явищ, які ціную, надто ж від явищ літературних, я завжди очікую адреналінового удару. У плюс чи мінус мене цей удар виставить, не суть важливо. Головне, щоб забивало дихання і якийсь час потрібно було сидіти над сторінкою та оговтуватись. Натомість "ЛІМ" прочитався дуже спокійно і рівно. А шкода. Ю.А. - один з небагатьох в актуальному укрліті, хто міг би мені дати мій законний адреналіновий допінг.

Теги:

бздура під повним місяцем

Надворі повня і пахне зимою. Давно вже цей запах не був настільки виразним і тонким, аж в легенях болить.
Зовсім скоро набуває чинності безвізовий режим між Україною та Боснією. Отже, зима таки буде кочовою. Уявляю її приблизно отак:




І ще ось що: коли точно знаєш, чого хочеш від життя, цей факт життя ніяк не полегшує. Хіба що не вагаєшся, яке бажання загадувати у п'ятничний вечір з містичною датою.

Теги:

а тепер про гризоти

Він був одним з небагатьох друзів, від яких я отримав так багато і в яких стільки залишилося, що ані нові друзі, ані просто знайомі мені сьогодні не потрібні. Стільки мертвих, що немає ні часу, ні бажання знайомитися із живими.

Міленко Єргович


Із кожним роком все більше і охочіше витрачаєш час на те, щоби бодай раз на рік об'їхати всі дорогі тобі могили, аніж на те, щоб, наприклад, водити містом п'яну козу з безжурними живими. Могил стає більше. Пам'ятаєш всі дати своїх мертвих, ніби їм ще потрібні якісь дати.

Несправедливо, що вони собі десь пішли, де краще, і не можуть зі мною поговорити, коли особливо потрібні. Як зараз. Але я їх все одно люблю.