?

Log in

No account? Create an account

назад | вперед

* * *

Світ стоїть на хлопчиськах, скільки б їм не було.
Є ж іще трохи таких, що завжди ними лишаються.
Слони, задерши хоботи, втікають у зоряні джунглі,
і пірнають у міжгалактичні туманності
виснажені століттями кити і черепахи.
І залишається ніч, непроглядна, як згасле вугля,
і світляк, що заплутався у волоссі,
і голуби, поснулі під нагрітим за днину дахом,
і збирати з долоні губами цукру солодку манну,
і запивати з ковша.

Світ ніякий не круглий, це добре видно згори:
раби гостроплечі, юні та срібні, несуть його, як паланкін,
із якого хтось поцвьохує канчуком.
І нема відпочинку, оце от нині хіба що,
коли час перестав і зовсім нікуди не йде.
Вранці батько тебе пожене із горища,
лаятиме за крадені яблука і любові непереконливі,
за його папіроси, без дозволу скурені натще,
кричатиме в спину: Ти ще мені попадешся!
І світ буде тяжко нести і надто вже шкода кинути.

Така от собі робота, не краща й не гірша за інші.
Маленькі раби мужніють, вбрані у вічну юність.
Раз на скількись-там років побачиш рідний поріг,
побавишся в кульки, закрутиш роман, або
поговориш із сином. А пісня прийде сама.
І повернешся – хтось же має нести той паланкін.
Зграбне руде оленя, тонкий та лукавий в’юн,
із першою сивиною, з черговим чортом в ребрі,
світ стоїть на тобі, і це, як не дивно, свобода.
І дякую, знаєш. Він так добре тримається.


Теги:

Comments

( 2 коментів — Коментувати )
game_in_white
23 січень 2013 09:49 (UTC)
гарно резонує :)
shekure
23 січень 2013 10:01 (UTC)
:) дяка
( 2 коментів — Коментувати )