?

Log in

No account? Create an account

назад | вперед

портрет із дитиною

- Матео! – кричала жінка на полуденному острові,
- Матео, скільки вже можна, негайно іди обідати!
Дівчинка чистила мидницю. Пахли різко і гостро
вмираючі краби в сітці. Мідно плавився південь.

Човен старий, у якого нещодавно помер господар,
чекав при березі напоготові,
вірний, як Хатіко.
Пробіг Матео з корабликом, якого спускав на воду,
скрипнули двері, мати засміялась і заспокоїлась.

Розчесане пальмовим гребенем, нерухомо висіло повітря,
чути було, як вулиця дихає і старіє.
Жінка прийшла й по дівчинку. Погладила по голові,
присіла до неї. Лагідно сказала: - Ходімо, Маріє.

Я уявляла їхню маленьку сяючу кухню,
Співіснування двох сильних жінок в одній площині,
спальню, в яку проникає непевними рухами
i, як пияк, підпирає двері спекотна ніч.

Мати Маріїна, мати Матео, жінко з дому за рогом,
котяться на підлогу снів золоті дукати.
Коли язик уже не торкається язика,
м’ясо несказаних слів не зриває із нього,

і, мов краби під берегом, ворушаться прийшлі душі,
хто ще запам’ятає тебе молодою такою?
Тихо, аж чути, як вії шерхають по подушці.
Сколюючи із себе усе необачно скоєне,

жінки скидають недопрожите, як бретельку з плеча.
Пускаючи корені між каменів та бугенвілій,
- Матео, Маріє! – кличуть із млосних портів, із різдвяних причалів.
I діти передчувають
імена свої
та острови.

Теги: