?

Log in

No account? Create an account

назад | вперед

Коли температуриш, дуже природно думаються якісь алогічні та неужиткові речі. Отак нещодавно лежала я і намагалася згадати, коли ж мене рішуче переселило на Внутрішні Балкани. Точно пам'ятала, що все сталося завдовго до того, як з'явилися переконливі особисті причини прив'язуватися до регіону. Але цікавив саме конкретний момент трансформації свідомості, якщо такий був. І загадала, це ж треба. Як і слід було сподіватися, прийшов поручік Ржевський Джордже Балашевич - і переселив. Це якщо без подробиць.

А якщо з подробицями, то була десь така пора, як зараз, десь років шість (?) тому. Довго трималася тепла осінь, а потім вона різко зникла, і бур'яни під вікном за ніч вкрилися густим пухнастим інеєм. Якогось фіга я помила це саме вікно, напустила в кімнату холоду, закинула в плеєр папку з тоді ще малознайомими мені піснями Балашевича, сіла і зависла. З відчуттям, ніби в голові мовчки лускають кровоносні судини, бо що тут скажеш. Особливо коли дійшла справа до "Ґаліції". Хтось далекий та не дуже знайомий говорив про близьку, ба навіть місцями рідну мені територію так, як ніколи не вдавалося відчути її мені. Причому навіть не словами якось.

У моєму дитинстві ми з батьком часом дуріли, маршируючи Вінницею і співаючи тріснутими голосами: "Брала русская бріга-ада! Галіцийскіє поля-а! І досталісь мнє в награ-аду! Два желєзних костиля-а!". Якщо ж серйозно, на предмет Першої Світової всередині мене живе загадковий невроз. Підозрюю, що це родинний гештальт, трансляція крізь покоління, хоча завжди побоювалася про це думати. І тут раптом - така тонка голка в шкіру: якийсь безіменний балканський рекрут в австрійсько-німецькому війську сидить в ґаліційських окопах після Брусилівського прориву, прислухається, як у темряві ворушаться по той бік вороги-росіяни і просто по-звірячому хоче додому. Сучасний бард раптом співає саме про це, отже, воно бродить у крові, сниться на зміну погоди, у чиємусь іншому світі проростає близький тобі топонім. Таке дивовижне відчуття - коли в тебе на очах з повітря непояснюваним чином тчеться нитка, що пов'язує два віддалені шматки суші, Твоє та Інше. І ти вже ніколи не зможеш її порвати, просто відмахнувшись.

Galicija/Ґаліція







Pred zoru je sa njine strane obično muk,
pod velom magle zvecka osmi kozački puk.
I svu noć mi inje kamuflira šinjel
uz polegli brest.

U inat ću i ovo pismo poslati,
Znam: "ime i adresa nisu poznati",
Dok tikvan-poštar ne skonta,
'ko to čeka sa fronta
kakvu dobru vest.

I tek da znaš: ovo na slici je
naoko pitomi pejsaž Galicije.
Al' mira ni čas, sve živo pali na nas,
Fotograf jedini metkove špara,

Oberst kao lud olovo rasipa,
Fotograf jedva katkad okine sa nasipa...
Na nadošloj Visli se soldati stisli,
i svima su nam pomisli
daleko.


U sumrak je sa njine strane obicno žal,
zatuži adjinokaja k'o ranjeni ždral,
Al' postane krotka kad drmne je votka.
Onako "na belo":

Pod mojom šapkom lavovi se baškare.
U snu mi pleteš beli šal za maškare,
Sva se pobrka pređa kad te obgrlim s' leđa
Kao violončelo...

I tek da znaš, mesec u žici je,
Zvone na večernje zvona Galicije,
I neka mi to ne uzme nebo za zlo
Al' ti si jedino čemu se molim.

Brinuću već ja, nemoj ti brinuti,
Ma, da sam 'teo, već sam sto put mog'o ginuti
Dok otiće Visla, natraške, van smisla,
i kreću jata pokisla
daleko...



Перед світанком з їхнього боку зазвичай тихо.
Під покровом туману брязкає восьмий козачий полк.
І цілу ніч іній маскує мою шинель
Під лежалий берест.

І цього листа відправлю теж назло,
Знаю: "адресат невідомий",
Доки бовдур-поштар не зметикує,
Хто там чекає з фронту
Якоїсь доброї звістки.

І просто, щоб ти знала: на цій картці
Позірно лагідний пейзаж Ґаліції.
Та спокою ні хвилини, все живе стріляє у нас,
Фотограф єдиний береже патрони.

Оберст, як дурний, поливає вогнем,
Фотограф лише зрідка пострілює з бруствера.
Край повноводної Вісли зійшлися солдати,
І всі ми подумки
далеко.


У сутінках із їхнього боку зазвичай печально.
Тужить адінокая (гармонь =) ), як поранений журавель,
Але стає сумирною, коли жахне водки.
Отже, малюю начисто:

У мене в голові наче леви борються,
У моєму сні ти плетеш білу маскарадну накидку,
Заплутується вся пряжа,коли обіймаю тебе зі спини,
Як віолончель...

І просто, щоб ти знала: місяць ніби висить на нитці,
Дзвонить у вечірні дзвони Ґаліція,
І нехай за те небо не тримає на мене зла,
Але ти – єдине, чому молюся.

Хай вже я хвилюватимусь, а ти не хвилюйся,
Якби хтів, уже сто разів би міг загинути,
Поки тече Вісла навспак, всупереч глузду,
І промоклі пташині зграї відлітають
далеко...



Тоді, шість (?) років тому, я одразу прослухала "Ґаліцію" п'ять, здається, разів поспіль. Так само, як і оцю штуку, "Рекрутську". Всередині відбувався глобальний рух литосферних плит - звільнялося місце для того, що тепер там завжди житиме. Балашевич (разом із Внутрішніми Балканами) прийшов до мене з оцими двома головними піснями, з ними ж і залишився. Про його важливість у своєму світі я вже колись писала, повторюватись не буду. Натомість скажу, що "Рекрутська", не називаючи вголос жодних топонімів, теж виявилася ниткою між Там і Тут. А саме: вона мені здається найкращою з можливих відповідей на нашу "Кедь ми прийшла карта". Тобто якби міг існувати діалог, де "Кедь ми прийшла карта" - це репліка сина, то "Рекрутська" - це репліка батька у відповідь. І немає у світі тужливішого маршу, аніж той, який звучить тут наприкінці.

Regruteska/Рекрутська







Sine moj,
Ti se majke sećaš nejasno,
Dobre senke iznad kolevke.
Poč'o si da pamtis prekasno.
Osluškujem lepet anđela,
Znaću valjda da je nađem ja?

Eh, mani me,
Naš sam dom k'o čergu selio.
Tepanja na vino mirišu.
Njene stvari sam razdelio,
Svaki praznik minu ćuteći,
Sebi nisam znao uteći.

Stade sve,
Samo zivot prođe.
Sine moj, oči njene plave,
Stiže dan da u vojsku pođeš,
Čudni se ovde sveci slave.
Sine moj, kako da te pustim?
Ti si sve što mi od nje osta,
Di ćeš s tim trepuškama gustim
Život bas ne zna sta je dosta, ej.


Ma, slušaj njih sto uz bojni poklić legaju,
Pevaju u slavu noževa,
Pevaju pa onda begaju,
Pošlo vreme s goreg na gore,
Razigralo one najgore.

Sine moj,
Gajde će ti baba kupiti
Tamburu sa ticom sedefnom.
Cure će pred kućom pupiti,
Nek' se šorom digne prašina,
Kad bataljon suknji maršira.

Stade sve,
Samo život prođe.
Sine moj, oči njene plave,
Stiže dan da u vojsku pođeš.
Lumpuju usijane glave.
Sine moj, sve su to barabe.
Ne dam ja mog spomenka bokor.
Derane, drž' se tvoga babe,
Nisi ti za taj jad i pokor, bre.


Сину мій,
Ти ледве пригадуєш маму,
Добру тінь над колискою.
Запізно почав ти усе розуміти.
Прислухаюся до лепету ангелів,
Може, дізнаюся, чи вона серед них.

Ех, не чіпай мене.
Мені що наш дім, що циганське шатро.
Белькотіння моє пахне вином.
Її речі я роздав,
Обминаю кожне свято,
А від себе не зумів утекти.

Все застигло,
Тільки життя минає.
Сину мій, очі її сині,
Надходить день, коли тобі йти до війська,
Дивні у нас знаменні дні.
Сину мій, як тебе відпущу?
Ти – усе, що мені від неї лишилося.
Куди ж підеш із отими віями густими.
Життя таке, ніколи не знає міри, ех.


Та послухай отих,що вмирають під бойовий клич,
Що співають славу ножам,
Співають, а потім біжать.
Часи тепер – гірше не придумаєш,
Веселяться оті, найлихіші.

Сину мій,
Гайда, батя тобі купить
Тамбуру, інкрустовану перламутром.
Дівчата будуть під хатою юрмитися.
Нехай вулицею здіймається курява,
Коли промарширує батальйон суконь.

Застигло все,
Тільки життя минає,
Сину мій, очі її сині.
Надходить день, коли тобі йти до війська.
Он вже пиячать деякі гарячі голови.
Сину мій, то все дикуни.
Я не віддам частку своєї пам’яті.
Хлопче, тримайся коло свого тата,
Не для тебе ті злидні та покора, бля.



Часто я думала, в чому фокус, звідки цей убивчий ефект Балашевича, чому після нього не попускає. Адже тексти, якщо розібратися, доволі прості, та й музика не надто вибаглива. Так ось. Є у нього пісня "Panonski mornar" - "Панонський моряк". Її назва вже перетворилася на кліше, його часто саме так і називають, особливо журналісти. Там ідеться, на хвилинку, про древнє Панонське море, саме те, на місці якого згодом постала Середньодунайська низовина, частинами якого колись були і територія сучасних Балкан, і сучасної України. І тут я зрозуміла - бінґо. Це саме та універсальна формула, яка все пояснює. Відчуття неіснуючого моря, незбувна туга моряка у водах, яких ніхто не бачить. Вона й поєднує. Відтоді вважаю себе моряком, що вийшов у каботажне плавання невидимим Панонським морем із портуланом Балашевича. Потім ще розповім про порт приписки корабля.

До речі, саме зараз, коли я це пишу, він співає у Сараєві - справжньому, не моєму внутрішньому, і найкраща половина мене його слухає. З одного боку, це зовсім нічого не означає, з іншого боку, це означає дуже багато.

Глупо буде говорити щось про "універсальний гуманізм послання", буе. Балашевич сам колись казав, що ніколи не буде почутий там, де не розуміють текстів його пісень. Так ото я вважатиму переклад хоч кількох із них своєю сирітською лептою у справу ширшого про-чуття.

І ще нехай тут поживе пісня "Miholjsko leto" - просто тому, що вона несамовито гарна. Та ще й така собі спроба затримати осінь: "міхольським літом" балканці називають те, яке у нас "бабине".

Miholjsko leto/Бабине літо







Do pola jedan je bila na času klavira,
Onda korakom merila grad
I usput gledala izloge,
Pardon - svoj odraz u njima.
U kosi još, poput venca,
Ona molska kadenca,
Mala vračka da upravo tad
Uz kafe "Kibic" polagano nadođe On
Kao plima.

Tajne su tu zato da ih neko nasluti,
Postoji reč koja vredi tek kad se odćuti.
Bogu je kanuo čaj,
Svud je prsnuo sjaj,
Jedan platan će ostati zlatan...

Ona kroz smeh čvrsto svoju kajdanku stišće,
Ne drhti On, to je samo to uvelo lišće,
Blaženo Miholjsko Leto,
Jedno i sveto za njih.


A On je nosio naglas svojih skoro osamnaest -
Sve češće mu govore "Vi".
Begeš u grudima udara,
Bije u bronzane žice.
U džepu sretni staklenac
K'o ono novčić i zdenac,
Mala vračka da nestanu svi...
A Ona bane ko lupež
I prospe mu kosu u lice...

Tajne su tu zato da ih neko nasluti,
Postoji reč koja vredi tek kad se odćuti.
Bogu je kanuo čaj,
Svud je prsnuo sjaj,
Jedan platan će ostati zlatan...

Ona kroz smeh čvrsto svoju kajdanku stišće,
Ne drhti On, to je samo to uvelo lišće,
Blaženo Miholjsko Leto,
Jedno i sveto za njih.


Kao osrednji klošar,
Malo prosed i prostar,
Na uglu sam zastao sam.
Ne tako dobar oktobar,
I misli sve u "ruskom štimu".
A onda shvatih, na prepad...
Da te volim, k'o nekad,
Vreme samo raspiruje plam,
U meni Miholjsko Leto,
To prkosno sunce pred zimu.
Ma daj...


До пів на першу була на занятті з фортепіано,
А потім кроками міряла місто
І мимохідь розглядала вітрини,
Пардон - своє відображення в них.
У волоссі замість корони –
Бемольна гама,
Маленький трюк, щоб саме тоді,
Біля кафе „Кібіц” повільно надійшов Він,
як хвиля припливу.

Таємниці тут через те, що хтось їх передчуває.
Є слова, вартісні, лише якщо їх промовчиш.
Бог розлив свій чай -
всюди бризнуло сяйво,
Один платан залишиться золотим...

Вона, сміючись, міцно стискає свій нотний зошит.
Це тремтить не Він, це лише оте зів’яле листя,
Благословенне бабине літо
Одне і святе для них.


А Він носив привселюдно свої майже вісімнадцять -
Все частіше йому кажуть „Ви”.
Контрабас у грудях звучить,
Бринять бронзові струни.
В кишені – щаслива скляна кулька,
Замість нерозмінної монети,
Маленький трюк, щоб усі зникли...
А Вона виростає з-під землі, як злодій,
І розсипає коси йому в лице...

Таємниці тут через те, що хтось їх передчуває.
Є слова, вартісні, лише коли їх промовчиш.
Бог розлив свій чай -
всюди бризнуло сяйво,
Один платан залишиться золотим...

Вона, сміючись, міцно стискає свій нотний зошит.
Це тремтить не Він, це лише оте зів’яле листя,
Благословенне бабине літо
Одне і святе для них.


Як пересічний клошар,
Трохи сивий та підтоптаний,
На розі я зупинився сам.
Не такий уже й добрий жовтень,
І думки – суцільна достоєвщина.
А тоді розумію, отак зненацька...
Що люблю тебе, як раніше,
Час тільки роздмухує полум’я.
Всередині мене – бабине літо,
Це зухвале сонце у передзим’ї.
От блін...

Comments

( 18 коментів — Коментувати )
sekretarevam
18 листопад 2011 21:44 (UTC)
Це мені нагадало давній анекдот. Питається благочинний у молодого телепня перед висвятою його в диякони: А чому ти, сину мій, дияконом вознамірився стати? - А хто ж, отче, дияконом бути не хоче?
Тобто - яку ж душу слов'янську у Внутрішні Балкани не тягне час від часу? Це крутіш, ніж Карпати.
shekure
18 листопад 2011 22:01 (UTC)
Карпати - лише окраїна Панонського моря, тому, звісно, не такі круті :)
про Внутрішні Балкани правда, але в кожного вони ж якісь свої. От мені й захотілося в подробицях пам'ятати власні.
sekretarevam
18 листопад 2011 23:32 (UTC)
Я колись прослідковував давні прадавні коридори, що пов'язували ці твої Балкани зі слов'янською Північчю. Оці безпредстоятельскі релігії там і там... Старообрядці, безпоповці, коли їх ніконіанці почали утискати, йшли на південь по прокладених давніх стежках. Та й топонімія Новгородських земель і Балкан дуже-дуже схожа. Головний такий коридор проходив північніше Вінниці, через Подністров'я і під Карпатами на Балкани. На жаль, зараз я іншим займаюся і трохи все підзабув.
shekure
19 листопад 2011 04:32 (UTC)
по збігах з ними в топоніміці, до слова, є вражаючі приклади як по самій Україні, так по ще кількох прилеглих слов'янських землях.
і є ж кілька теорій на рахунок цих рухів, з варіантами - різні племена, різні маршрути, різні періоди, зрештою. ніконіанство - це ж 17 століття, а на Балканах вже в 10 богумільська єресь рясно квітла.
взагалі страшенно цікава тема, але тут складно щось однозначне викопати. маю на полиці кілька начебто серйозних наукових праць про всі ці рухи, але ніяк не можу в них добре заглибитись - від певного моменту текст починає відгонити невловимим мракобєсієм.
tynjatka
19 листопад 2011 07:31 (UTC)
а який же біс хоче бути зловленим ? )))) вертляві вони ))
sekretarevam
19 листопад 2011 12:07 (UTC)
Подивись оце. Можеш зайти до мене, зробити ксерокопію, якщо в Мережі нема.

Пр104.1. Акимова О.А. Межконфессиональные отношения в Боснии (конец XIV - XV век). // Славяне и их соседи. Вып. 7. - “Наука”. М., 1999. С. 15 - 39.
Пр105.3. Турилов А.А. Последний отголосок идеи “царства сербов-греков” (градозданная надпись Вуко Бранковича 1378-1379 гг.). // Славяне и их соседи. Вып. 8. - “Наука”. М., 1998. С. 126 - 140.
Пр105.4. Мельников Г.П. “Эллинославянизм” в культурно-политической концепции императора Карла V. // Славяне и их соседи. Вып. 8. - “Наука”. М., 1998. С. 74 - 79.
Пр105.5. Полывянный Д.И. Средневековая Болгария между Востоком и Западом. Мировые координаты болгарской державной идеи. // Славяне и их соседи. Вып. 8. - “Наука”. М., 1998. С. 19 - 25.
Почитай статтю Даля у першому томі його словника про близькість північної і південної слв. лексик. Але ти її, очевидно, знаєш.
shekure
19 листопад 2011 14:48 (UTC)
спасибі. перевірю, чи в мене є "Слов'яни і сусіди".
а Даля знаю, так, це ж класика)
pirhospr
19 листопад 2011 06:26 (UTC)
дякую, титанічно
shekure
19 листопад 2011 14:33 (UTC)
тобі дякую, друже
tynjatka
19 листопад 2011 07:33 (UTC)
ти будеш, мабуть, головною причиною, через яку я таки попруся в ті реальні Балкани, коли ти там оселишся
shekure
19 листопад 2011 14:34 (UTC)
аби тільки ти не розчарувалася, я ж транслюю позитивне упередження :)
tynjatka
19 листопад 2011 16:01 (UTC)
головне не "що" і "де", а "хто" і "як". бо твоє позитивне упередження )) викликає в мене далеко не радісні емоції, але дуже якісні ))).
shekure
21 листопад 2011 05:44 (UTC)
та в мене самої емоції не надто радісні, але завжди дуже сильні :))) сподіваюся, трансляція оних тебе не кумарить?
tynjatka
21 листопад 2011 10:58 (UTC)
мене, взагалі, не кумарить ))) ми байци нєвідімага фронта, нам нє паложєна.
shekure
21 листопад 2011 12:13 (UTC)
тоді я готую наступний снаряд :)
tynjatka
21 листопад 2011 15:02 (UTC)
давай, Катюша )))
prophet_in_blue
21 листопад 2011 03:42 (UTC)
дякую)
shekure
21 листопад 2011 05:43 (UTC)
на здоров'я :)
( 18 коментів — Коментувати )