?

Log in

No account? Create an account

назад | вперед

Бач, Сараєво – середнього роду. Як дитя. Грайливе. Простодушне. Наївне. Белґрад, скажімо, Отой Белґрад – мужичура. Балагур і тріпло у розхристаній білій сорочці, на табуретці перед спантеличеними музикантами. І Загреб – це Пан Загреб. Кокетливі міщанські вусики, витончене зваблення за читанням ранкових газет. Найбільший шум, на який він здатен – дзенькнути ложечкою об край порцелянової філіжанки. Та ще Пані Любляна. Снігова Королева. Зарозуміла, елегантна, раціональна. Вона так легко розірвала цей шлюб із розрахунку, щойно зрозуміла, що розрахунку вже нема. А Сараєво… Довірливе, дитинне. Тому воно завжди першим простягає руки.
Джордже Балашевич. Дотик шовку


Сараєво – гірське місто. Більшість часу протягом року тут переважає сірий колір. Коли сірому місту вдається підкорити людей, це означає, що цінність його невимовна. Ступінь важливості певного міста найкраще можна визначити, коли йде дощ. Якщо і в найсильнішу зливу людина має мотивацію, щоб вийти з дому і піти в центр, вона може не сумніватися, що живе у місті, вартому життя. Із якихось непояснюваних причин Сараєво регулярно принаджує прибульців.
Озрен Кебо


Інколи ніяк не відкараскаєшся від враження, що деякі міста завжди були всередині тебе. Просто ти знайшов і роздивився лише щойно, під час чергового сеансу автопатрання. А насправді місто давно вже живе в тобі, міцно пустило корені. Сараєво таке.

Сараєво, яке я знаю - зимове. Пам'ятаю його по пронизливих туманах, тонких запахах диму, по мокрому снігові і несподіваному снігові великому, що засипає балкон по вінця, по карамельних вікнах у ранніх сутінках, по глінтвейну на розчищеному від великого снігу балконі, по теплому одягові, який залишаю там, по тому, що дуже мерзнуть руки, по притрушених снігом дахах на гірському схилі, схожих на прикраси на торті, по тому, що таксі не здатне видряпатися на той-таки схил, по теплій парі дихання, яка стоїть над подвір'ям мечеті у час п'ятничної молитви.
Воно затишне, як рукавичка, де треба сидіти, пригорнувшись.
Наступного року збираюся нарешті переломити ситуацію і добре роздивитись Сараєво іще й влітку. Трохи боюся: влітку із міст часто вивітрюється їхній дух, вони перетворюються на просто пункти сутужного транзиту між чимось і чимось. Ну, але.

У моєму першому січні там, першого вечора, коли я тільки приїхала і засинала, ще не бачивши міста, мені урочисто пообіцяли: "Завтра з тобою станеться Сараєво!" Я провалювалася в сон і думала: а це ще ж як? Назавтра воно саме так і зробило - сталося. Прямим поцілянням у мозок, хоча збоку - нічого особливого наче. Наступного вечора ми сиділи на даху, трохи п'яні, і я вчилася співставляти темні обриси довколасараєвських гір із їхніми назвами: Требевич, Іґман, Бєлашніца, Яхорина... Коли мені потрібно було повертатися додому, здавалося, що я вмерла. Обревілася, як на похоронах, аж досі згадувати соромно. І ще й зараз буває до сліз прикро через те, що не можу постійно бути там.

Якось ми вирушили на "клупску свірку", себто на клубний концерт наших друзів. Надворі був адъ, мокрий сніг, який перейшов у дощ і супроводжувався сильним вітром. Таксі злапати не вдалося, і ми, натхненні істинно bosanskim inatom, - питомо національною впертістю,- пішли пішки. У темряві, під дощем, спочатку вниз одним схилом по слизькій бруківці, потім вгору іншим, так само слизьким. На клупску свірку припхалися мокрі до нитки, задихані, брудні по коліна і невимовно щасливі. Так що на власному досвіді можу підтвердити: цитата Озрена Кебо, наведена на початку - свята правда.

До слова, про примагнічування чужаків. Мені тепло, коли знаходжу саме в чужаків уламки того, чим і мене саму зачепило по голові. Типовий приклад – U2 із їхньою "Miss Sarajevo". Нехай це заїжджена тема із конкурсом краси посеред війни, нехай це об’єктивно не найкраща робота гурту, але ж ідеться про емоційну хвилю, і так добре, що вона є. Або Salvatore Adamo, "De l'autre côté du pont" – „По той бік мосту”. Цей оспівує ще один воєнний сюжет, популярний на Заході – так звану „історію сараєвських Ромео і Джульєтти”. У 1993-му юні закохані, Аміра, боснійська мусульманка, та Бошко, серб, вирішили втекти із обложеного Сараєва. Але не вийшло. Посеред мосту через Міляцку їх обстріляли снайпери з гір. Вони пролежали на мості майже 5 днів на перехресті ліній вогню, поки не приїхав на бронетранспорті UNPROFOR і не забрав тіла. Страшно, чого вже там. Мене взагалі дуже зачіпає те, що пережило місто зі своїми людьми, і навіть не оці медійні історії, а сімейні хроніки, про які дізнавалася просто, приватно, про які навряд чи колись наважуся говорити вголос. Окремо – загибель сараєвської бібліотеки з її колосальними архівами. Ця пожежа становить мій особистий кошмар. Мовою сучасних образів: це якби Небесним Людям в „Аватарі” таки вдалося б знищити Ейву. А Сараєво пережило, зберігши дух і пам’ять. Онука Тітова навіть переселилася туди з Белґраду, бо в Сараєві, бачте, дух міста зберігся, на відміну від.

А є зовсім не воєнна, абсолютно загадкова пісня - "Сараєво" чеського барда Яроміра Ногавіци. Про неї я теж колись уже писала, давно, ще в минулому житті. Протягом тих кількох років, що ношу її в голові, усе намагалася розгадати феномен її магнетизму. Дарма. Ногавіцу, виявляється, майже в кожному інтерв’ю запитують про цю пісню: що це взагалі було? про що? чому саме Сараєво? На це він відповідає, мовляв, пояснення нема, це така штука, що живе власним життям, кожного з уражених слухачів знаходить в якийсь особливий момент і набуває для нього власного особливого значення. Коротше, нічо не ясно, але мені подобається, схоже на правду. Мантра залишається мантрою.

І ще одна історія. Підозрюю, вона буде пофігу людям з-поза контексту, але мене страшенно зворушує, хочу її запам’ятати. Є симпатичний боснійський фільм 2008 року, „Духи Сараєва”. Фігурують там двоє непристойно дорослих мрійників, такі типово сараєвські дурисвіти, foliranti, Пік і Треф. Вони весело крадуть і дурять людей, бо мають мрію – відновити Требевицький витяг. Свого часу це була феноменальна споруда, витягом можна було проїхатись по всіх горах через місто, загалом десь година шляху. В Сараєві взагалі була хороша школа зимових видів спорту, особливо лижварства, і зимова Олімпіада-84 тут досі становить елемент дещо покоцаної ідентичності. Війна знищила все. Так от, герої складають гроші на відновлення витягу і спілкуються із власне духами Сараєва, які живуть у верхній точці канатки, грають там в нарди. Чуваки, звісно ж, валізу зі своїми заощадженнями просрали через необережну закоханість. Але.

Уже не в кіно, а насправді, 16 листопада в Сараєво прибув конвой з 17 вантажівок, привіз зі Швейцарії презент – деталі демонтованого витяга. Таких конвоїв має бути чотири, а в 2013 році зруйнована Требевицька канатка нарешті має знову запрацювати. Матиме 13 опор, а не 8, як досі, возитиме ж, як і раніше – цілу годину, із Бістріка на Відіковац. Мені, правда, трохи лячно уявляти себе в 2013 на старому швейцарському витягові над Сараєвом, з іншого боку – їжджу ж я Вінницею на аналогічно списаних цюрихських трамваях. А взагалі це все страшенно зворушливо. Мрії, виявляється, збуваються навіть у літературних кіногероїв. Що дає мені певні підстави сподіватися.

Та, і щоб уявити, що буде видно із витяга і що постійно крутиться в мене в голові – можна глянути сюди. Це справді дуже красиво :)

І ще я раптом зрозуміла, що неймовірно ревную це місто, з усіма градаціями пристрасті. Як мужчину, хоч воно й отаке дитинне.

Comments

( 6 коментів — Коментувати )
tynjatka
21 листопад 2011 15:27 (UTC)
вах, вах, вах, снаряд влучив - пряме попадання. Я вперше була в Словенії теж взимку, якраз перед Різдвом. І для мене зима на Адріатиці - це саме те сполучення, що обриває серце. Сніг у горах, що тане під колесами авто... у грудні я курсувала яхтою на 15 км словенської берегової зони - туди-сюди - з червоним носом, скоцюрбленими пальцями і обматюкана братом-шкіпером, щоб не пхалася шиєю у канати )), а йому під ноги... хочу ще раз поїхати саме зимою, не влітку, літо там мене притупило...
і знову, вибач, з моїх шкрабань, але дуже до теми:
"А потім сніг на Андріатиці... порожня дорога серед нічних ніг... околицями сплячих міст... дзеленька дзвіночок на дверях придорожнього кафе... дверцята машини відчинилися, впускаючи сніг і пару... гарячі пундики з повидлом... терпіти не можу повидло... але раптом - така смакота... м"яко стартуємо далі... Господи, ти є... попереду - Чоп... знову сама... знову те саме... мороз 20 градусів... легкі черевички й демісезонне пальто... важкі валізи... задуха вокзалу... мороз... задуха... туди-сюди... непритомність... батьківщина... ГОСПОДИ, НАВІЩО Я СЮДИ ПОВЕРНУЛАСЯ..."
shekure
21 листопад 2011 15:47 (UTC)
ооо, взаємне вціляння, стріляємо далі))

у нас в Са., правда, до Адріатики трохи є, а з води - тільки річка) але відчуття таки подібні, думаю.

ну, а на предмет яхти - окремий ріспект і біла заздрість :)
(Анонімно)
03 грудень 2011 16:21 (UTC)
nisam siguran jesam li dobro razumio čitav tekst na ukrajinskom, ali eto.
čuj, Sa. je mirisni cvijet, poput ruže. ko jednom uzme tu ružu tom ona uvijek miriše, gdje god bio.
neće te ostaviti na miru :-)
ljub*
shekure
04 грудень 2011 00:04 (UTC)
volim te i tvoju ruzu
ja_jalynka
04 грудень 2011 12:45 (UTC)
розкажи, Як ревнують місто?

читаю, читаю і ЩЕ хочу читати... (то так, думки вголос)
shekure
04 грудень 2011 16:47 (UTC)
ну як... коли аж пересмикує, якщо там опиняється хтось "чужий", котрий дивиться на місто якось зверхньо, не відчуває, трактує однобоко, не знаючи і не розуміючи, говорить без трепету про нього. коли важко дихати, якщо уявиш, як хтось ходить твоїми вулицями, дивиться твої картинки і слухає твої звуки, та ще й без особливої моральної відповідальності з цього приводу. і хочеться або телепортуватися туди негайно, або проридати всю ніч в подушку, якщо телепортація неможлива) ну якось отак)))

дякую, що читаєш це все, Йо. від цього тепло :)*
( 6 коментів — Коментувати )