?

Log in

No account? Create an account

назад | вперед

Семездин Мехмедінович

Боснійський письменник із трохи дивним для українського вуха ім'ям Семездин Мехмедінович уже давно живе в Америці. Окрім всього іншого, він веде прекрасний блог LIVE, в якому дуже просто і тонко фіксує щоденні спостереження, враження, зустрічі, сни. Сам же це ілюструє. Блог отут: http://semezdin.tumblr.com/
А нижче - кілька текстів звідти.

Іван


Кінець сімдесятих і початок вісімдесятих років у Сараєві я пам’ятаю як блаженні студентські часи. Місто мало зв’язок із космосом, де б ти не зупинився – чув дзюркотіння води або шелест листя каштанів. Згодом озвуться ревіння автомобілів, занадто голосна музика з шинків, шум і людський шал, а тоді й залізний гуркіт війни... Але, ще задовго до всього того, кілька років на зламі сімдесятих і вісімдесятих пам’ятаю як стан незамуленого спокою. Наївні та невинні студентські роки! Сьогодні, коли думаю про минуле, шукаючи в ньому краси, за яку можна вхопитися і не поринути в небуття, я згадую той час. Благословенні літа молодості. Єдиною реальністю для нас була та, що її ми знаходили в літературі. Пригадую: рання осінь 1981-го. Моя приятелька колекціонує обличчя красивих людей. Зустрічала людину, потім її малювала, і таким чином розширювала свою мапу красивих людей у місті. Одного разу прийшла, захоплена чоловіком, якого проминула на мості біля Першої гімназії. Вона його малювала. Сказала, що в нього таке обличчя, ніби він щойно прокинувся після страшного сну. Мучилася з малюнком, бо їй не вдавалося точно передати нажаханий вираз обличчя. Потім, під час якоїсь прогулянки містом, вон сказала: Це він! Повз нас пройшов незнайомий мені чоловік, а пізніше я довідаюся, що це Іван. Ще пізніше ми потоваришуємо. А нині він – один із двох-трьох друзів, за яких міцно тримаюся, щоб не поринути в небуття. Ніколи не розповідав йому про цей епізод з минулого. Відкидав його, як наївну дитячу забавку. Тим часом усе змінилося. Для мене тепер Сараєво існує тільки в минулому. А коли дивлюся у минуле, вже не здається мені наївною і дитячою потреба моєї приятельки збирати красиві обличчя Сараєва. Цього вечора я пригадав ту ранню осінь 1981-го, пригадав, як вона мучилася над створенням малюнка. Малювала і стирала, малювала і стирала. Врешті вирішила залишити на портреті тільки ліву половину обличчя, ту, якою була задоволена. Цього вечора я відчув живе бажання завершити той її малюнок.



Друга сережка


На вході до кафе Cosy до мене підійшов чоловік і запитав, чи не знайдеться у мене секунди для нього. Він виглядав солідніше за звичайних безхатьків, тож я повернувся до нього, дозволяючи викласти свою проблему. Вранці, каже, він вийшов із в’язниці. Він один з отих протестувальників, із руху "Occupy DC". Ввечері його схопили, поліцейські поводилися з ним брутально і, поки тягнули його до відділка, видерли сережку з вуха. Тепер він без сережки, а побачив, що у мене дві, тож хоче спитати, чи не можу я дати йому одну? Я відповів, що не можу, що для мене важлива та сережка, і зайшов до кафе.

Колись, у далекому минулому, коли я вперше купував сережку собі у вухо, ювелір пояснив, що одну сережку придбати неможливо, доведеться брати пару. І я купив дві, тож мав вибір: а) одну триматиму як резервну, на випадок, якщо сережка з вуха впаде і загубиться, і б) пробити ще одну дірку у вусі та одночасно носити дві сережки. Я обрав другу опцію. С. запитала, нащо дві дірки, і я розповів їй про другу сережку – мовляв, якщо не носитиму її у вусі, можу хіба що викинути. І вона тоді сказала: ...Отже, щоб не викидати? То було дуже дотепне і точне пояснення. Так у нашому соціалістичному дитинстві говорилося про їжу, це був аргумент, чому потрібно з’їсти усе, що є на столі. Говорилося: щоб не викидати. Гріх викидати їжу.
Із нашої потреби прикрашати себе прозирає злидота.

Карім


У будинку не працював один із трьох ліфтів, і двоє майстрів, стоячи на колінах на мармуровій підлозі, щось лагодили. За відчиненими дверима не було ліфта, його зупинили десь на вищих поверхах або ж зовсім на дні. З відчинених дверей зяяла темна порожнеча, колодязь, в якому не видно дна. Оскільки я стояв тут довше, ніж належить просто перехожому, один з двох робітників підвівся назустріч мені, і я побачив його обличчя. Молодий чоловік.
Але щось в його обличчі нагадало мені Каріма Заїмовича, мого друга, що загинув під час війни. І зараз погляд юнака ніби питає, чи мені щось треба. Позаяк я не мав що казати йому – розвернувся і вийшов з будинку. Між тим, лице, яке щойно бачив, справило на мене глибоке враження, і я думав про Каріма, і про те, яким його пам’ятаю крізь час. Згадуючи його ім’я, не думаю передовсім про події, які нам доводилося розділити, чи про фразу, сказану в давній розмові, але пригадую картинку з одного сну.
Ніч, і крізь вікно своєї студентської кімнатки на вулиці Гайдука Велька я дивлюся на вікна будинку навпроти. Там світло горить лише в одному вікні, і в ньому я бачу Каріма. Кличу його, але він не чує. Відчиняю вікно, кличу його, але він не чує мене, і продовжує з цікавістю дивитися вниз, на вулицю. Тоді дивлюся і я, але там немає вулиці, тільки провалля, якому й дна не видно. Безодня, в яку падає сніг.

Сховище


Перед північчю я прокинувся і вже не спав до ранку. Уві сні я перебував у будинку з броньованими стінами, де було заблоковано всі входи і виходи. Судячи з усього, я вже довго живу у цьому сховищі. Приглушені звуки зовні свідчать, що якісь люди намагаються вдертися до мене в будинок. Якоїсь миті я почув цей особливий тихий звук. Дивлюся на металеву пластину на стіні – звук, який чую, є розкручуванням гвинта, яким пластина кріпиться до стіни. Ніби хтось невидимий своєю невидимою викруткою з того боку викручує гвинт. Той хтось іззовні саме закінчує справу відмикання будинку, і щохвилини може показатися, щойно впаде металева пластина. Я не побачив, хто ж це такий, бо прокинувся нажаханий. І вже наяву, при тямі, все ще живо чув металевий звук викручування гвинта. Від ледве чутного звуку було страшніше, ніж якби авіаційною гарматою просто висадили двері.
Після стількох років сон про сховище залишається слідом воєнної травми, наслідком інстинктивного бажання жити в повній ізоляції, в такому місці, якого не може дістатися зовнішній світ. І це був сон усіх, хто, сахаючись осколків снарядів та снайперських куль, жив у Сараєві під облогою. Я прокинувся.


Усе більше таких людей


Усе більше їх, таких людей. Вранці роздивляюся чоловіка, який, розкинувши руки, іде по авеню Нью-Йорка і голосно свариться зі співбесідником, якого він бачить, а я не бачу. Вдягнений в чисту білу сорочку та новий костюм.
Такими ж ранками, у ті роки, коли Сараєво було під облогою, мені траплялося бачити на вулиці тіло вмираючої людини. Тоді я відчував невимовну тугу. То не була туга безпосередньо через смерть – про людей, які вмирали на вулицях, я нічого й не знав. Знав тільки те, що бачив: вони назавжди покидають власний світ. Все сталося несподівано, і вони неготові до такої великої переміни. А тугу, про яку я згадав, породжували, буквально кажучи, ґудзики їхніх сорочок. Власне, всі ці люди кілька годин тому прокинулися, приготувалися до виходу на вулицю: кожен ґудзик на сорочці застебнули. А ранкове зусилля, вдягання сорочки і вихід у зовнішній світ – без передчуття, що це останній вихід і останнє застібання ґудзиків – було джерелом печалі, про яку веду мову.
Розкинувши руки, чоловік іде по авеню Нью-Йорка і розмовляє сам із собою. Відокремився від світу. Вранці він ретельно поголився, умився, вбрав чисту сорочку та костюм і вийшов надвір із якоюсь конкретною метою, котру загубив по дорозі.


Любити було важливіше


Перетинаємося вже багато років. Чемно вітаємося одне з одним, нічого більше. Вона американка. У нас би сказали: "вся із себе така".
А сьогодні ми вперше обмінялися кількома куртуазними репліками. І тоді вона зізналася. Влітку 1997 року, каже, була в Сараєві. Маємо спільних знайомих. Відвідували ті самі сараєвські ресторани. Першої миті я відсахнувся, її зізнання зовсім не порадувало мене. Чому вона приховувала це п’ять, або й шість років? Каже, що "не хотіла бути агресивною". Вона також зізналася, що читала мої книги, що вважає мене дуже талановитим письменником, але я, "на жаль, мало писав". Тільки тоді я остаточно повірив, що вона бувала в Сараєві. Бо це не американська приказка. Тут не кажуть так. Твердження, буцімто я "мало писав", вона почула там. Так про мене кажуть у Сараєві ті, хто взагалі не читає. Він хороший письменник, але, на жаль, пише мало! І зараз міркую про оте "на жаль", яке наздогнало мене на іншому континенті.
Нині вранці, між іншим, випав сніг, кілька годин протримався на землі, а потім розтанув. Все сталося, поки я спав, тож я не побачив жодного білого клаптика. Спав дванадцять годин. Інколи мені здається, що ціле життя проспав. А інколи здається, що життя було більше, ніж треба. Та найчастіше я так не думаю. Буває спрага життя, так само як і конкретна спрага, котра гаситься водою, і ще ота, котра гаситься холодним кавуном. Шкода мені, що пропустив сніг. На жаль, сніг я проспав. А міг дивитися на нього з балкону. І, можливо, писав я мало, та зате багато любив. Мабуть, любити було важливіше.

З боснійської переклала
Катерина Калитко

Comments

( 2 коментів — Коментувати )
rysika
17 березень 2012 22:31 (UTC)
Чуттєво так. (це я про автора)
Я люблю твої переклади :)
shekure
18 березень 2012 17:18 (UTC)
дякую тобі, Рисю, що читаєш :)*
автор якраз тією пронизливою чуттєвістю, навіть в побутових дрібницях, і мене вразив. буду ще перекладати його.
( 2 коментів — Коментувати )