?

Log in

No account? Create an account
Зранку в хаті завівся метелик. Не міль яка-небудь, а великий та красивий, "павичеве око" чи як його там. Живе на кухні.
Ні, я зовсім не проти метелика, навпаки. І згодна ділити з ним життєвий простір, тим більше, що надворі холодно, тож метелик замерзне там першої ж ночі.

Але ми, як і годиться двом істотам, що живуть поруч, одразу почали ускладнювати одне одному життя. Наприклад, за ранкову каву щойно розгорнулася справжня битва, бо метелик зреагував на вогонь газового пальника і багаторазово намагався в нього стрімко пікірувати. Я ж, махаючи руками і перешкоджаючи цим його спробам, варила каву і намагалася встежити, щоб кава не втекла. Вдалося. А от у метелика, думаю, легка контузія. І це тільки перший день. А мені ж його навіть порадувати нічим, окрім жовтої хризантеми у горщику. А ще ж він потім візьме і помре, а мені з тим жити.

І ще, не хочеться вульгарно вірити у всякі знаки, але блін. Звідки раптом взявся такий великий метелик у міській квартирі за умови, що вікна щільно зачинені?

Піду придумувати метеликові ім'я. Все-таки в одній хаті поки що живемо.

Теги:

Настільки вже я засрала своїми тонкими і товстими вібраціями прилеглий сектор ноосфери, що навіть під кліпом The Cranberries на ютюбі, у цьому велемовному Вавилоні, першим ділом натикаюся на життєрадісний комент: "Lijepa pjesma" :)

У такому разі, користуючись виділеним каналом, яке ти, любе Мрзд, для мене так великодушно відкрило, прошу зауважити: у Вінниці мені дуже потрібен Старбакс, щоб ранкові хилитальці містом мали де випити кави, хороший культурно-мистецький центр, щоб ганяв брижі тутешнім затишним болітцем, магазинчик біжутерії Six, діючий аеропорт на різні напрямки і бодай один-єдиний розумний місцевий часопис. І ще Почесне Консульство БіГ, звісно.

Дякую :)

Теги:

Завжди знала, що залучення до соціального життя відбувається під високою напругою. А ось і документальне підтвердження:

socioterapija


Прекрасне, як завжди, під ногами.

Теги:

кагбе настрій-2

Щойно прокинулася від того, що всередині сну абсолютно чітко і голосно звучало прекрасне:



Обожнюю тебе, підсвідоме. Це ж просто гімн ідіотської моєї осені, про яку було нижче. І така пряма трансляція в мозок.
Піду ще досплю. Може, з'явиться сам Моррісон і нарешті забере мене до Вальгалли.
Коротше: в сухому підсумку, по всьому форумному та довколафорумному, в голові засіло тільки оце by Іздрик:

[''']
ну
бо ти вже знаєш що твоє волосся
бо ти вже чуєш – твоє тіло
це ніби літо де-небуть у боснії
яке згоріло і відлетіло
і залишилось тільки трохи воску
і кілька струн для сеансів вуду
а отже все вже – в моєму мозку
і як ми схочемо так і буде
і як ми скажемо так і стане
і як ми ляжемо так і вийде
і там у боснії чи в киргизстані
чотири сонця у воду зійдуть
чотири сонця і файна файка
порожнє небо і добра думка
і м'ятна жуйка і біла майка
й каліфорнійське або бургундське
чи що там п'ють на твоїй ямайці
терпке мартіні і чай із медом
і дар суботи у кожній шклянці
червоні дреди діряві кеди
солона шкіра
даб
цукрова вата
швидкі колеса
блін
повільний вітер
отак і будем
опа
вік свій вікувати
чи вже аж там...
чи ще на цьому світі


Повністю лежить отут: http://izdryk-y.livejournal.com/73829.html?view=595045#t595045

Так от, живе в голові і крутиться там постійно, як платівка. І хай собі буде.

Теги:

День Вінниці - йоу!

Давно не була така по-дурному щаслива після вуличного концерту. Катастрофічно зірвала голос, волаючи разом з Арбеніною: "Набери мое имя в гугле, прочитай километры лажи, что еще в этом чертовом мире тебе про меня расскажут".
Здається, Всесвіт не тільки чує, а й навіть намагається таким чином зі мною спілкуватися.

Арбеніну продовжую любити незмінно ніжно. Навіть хотіла б вийти за неї заміж, якби серце в мене було вільне :)

А загалом хороше свято вийшло. Це так собі просто, щоб за рік не забути.

Теги:

кагбе настрій



"Если не хочешь потери - молчи", - каже мудра жінка.

Теги:

У морі плаває буре вербове листя.
Це щось таке щемке і невимовне, як в Андруховича у "Коломийському полку в Парижі": "Скінчилась війна і вина сім бочок, Сеною плине яворовий листочок".
Ніби знак, що пора повертатися. Хоча повернутися все ніяк не вдається, навіть коли опиняєшся у власній хаті і надійно замикаєш двері до зовнішнього світу.

Теги:

"Коли я з тобою, усе - молитва", - каже Румі.

Звісно, ця фраза із тих, які кожен читає по-своєму. Але в будь-якому прочитанні вона неймовірно правдива.

Теги:

Якщо я колись таки нароблю собі нащадків, а потім у старечому маразмі захочу створити і залишити їм родинний герб, то девізом на цьому гербі муситиму поставити "Dimicandum".

Ще ніколи нічого із важливого і найдорожчого не приходило просто так, без попереднього ритуального биття головою об стінку. Дістало Ну нічо. Пішла to keep on fucking далі. Наразі у сенсі переносному, на жаль.

Теги:

"Мій Боже! Якщо я служу Тобі зі страху перед пеклом - покарай мене пеклом. Якщо служу Тобі, бажаючи увійти до раю - позбав мене такої можливості. Але якщо служу Тобі з чистої любові - даруй мені те, що вважатимеш за потрібне".

Це суфійська молитва. Так собі думаю, що суфізм належить до найкращих явищ, народжених людською свідомістю на планеті Земля. А ще ж є оте, що вкрай важко пояснити словами - любов, у якій єдиним рятунком, виміром і служінням є віра. Особливо її відчуваєш, коли перед грозою майже неможливо дихати і взагалі неясно, як далі жити. Повзеш по вулиці і раптом розумієш, що це тобі Бог поклав долоню на плече. Просто рука важка.

Теги:

От, наприклад, просте і елегантне топонімічне безумство з мапи хорватського міста Спліт: вулиця Короля Звоніміра, що веде від набережної, переходить в Поліцейську дорогу, а та - у вулицю Короля Степана Држислава. А десь збоку від цього всього знаходиться вулиця Попандопулова. Ми туди в гості ходили.

Теги:

Останнім часом усе більше хочеться уникати афористичних істин та повчальних історій. Але Боно, звісно, крутий без всяких застережень, тож йому можна бути афористичним :) І так, він дійсно тепер дуже серйозний, прям гуру.


• В отрочестве все постоянно думают о смерти, и я здесь не исключение. Я очень мучился, не знал, кто я и где. Но с возрастом я стал нетерпим к таким мыслям. [...] Глядя на людей, которые борются за пищу и воздух в Африке, которые молят о жизни, я злюсь при мысли о тех, кто бросается этой жизнью.

• Некоторые умирают в семнадцать лет и откладывают похороны до тех пор, пока им не стукнет семьдесят семь. Я вижу много мертвой молодежи и много живых стариков.

• Насилие в пригородах порождается их уродством.

• Я вспоминаю одну мессу в Никарагуа. В самом конце священник достал список убитых. Он называл их по имени: «Родриго Омарес!», и все прихожане откликались: «Presente!». «Мария Гонсалес!» — «Presente!»... Он читал свиток умерших, и паства отвечала: «Presente» — «Присутствует».

• Рай похож на земную жизнь, только без земного зла, которое царапает, кусает и запугивает людей. Так мне кажется, но я не знаю наверняка. Мне не хватает воображения, когда я раздумываю над вопросом «сколько мне будет лет в раю?».

• Отсутствие жалости к себе — одно из качеств, которыми я хотел бы обладать. Оно больше вceгo восхищает меня в людях.

• Побеждает всегда одна позиция: превосходство веры над страхом.


Повністю тут. Дякую ja_jalynka, що нагадала.

Теги:

свій діагноз я люблю

Кажуть, це одна з останніх стадій любовного кретинізму - коли вмикаєш радіо і про першу ж почуту пісню думаєш: "О, це ніби все про мене співають!" Так ото в мене таке. Майже неможливо опиратися діагнозові, коли одна й та сама пісня починає тебе переслідувати, лунаючи в хорватських кафешках, крамницях, з вікон зустрічних машин і навіть деяких квартир. Вмикається, ніби навмисне, точно з твоєю появою. Називається вона "Dogodila se ljubav" - "Трапилася любов". Ну правильно, що ж іще може зі мною трапитися.

Оце тепер я знайшла кліп. По-моєму, він кльовий.



Бо там є осінь, трохи Загреба, але більше Спліта - така осіння, дуже внутрішня, Далмація, старе місто, завжди різне, пішохідний променад-корзо, в кінці якого видно море, дикий виноград з кольоровим листям, яхти на причалі, літаки в небі і ще щось таке, чого не видно, але від чого щемко.

Ніжною родзинкою, що пом'якшує суворість хорватських реперів, є далматинська говірка. Це так звана ікавиця, відмінна від загальнохорватського стандарту - єкавиці. Ну от, щоб наочніше було: нормативне lijeto (льєто) у них перетворюється на lito (літо), tijelo - на tilo, cvijet - на cvit, vijera - vira. І так далі. Є ще багато нюансів у мові далмашів, але цей найтиповіший, і він невловимо наближає хорватську до української. Органічно так.

Та, а дівчинка в приспіві повторює: "Якби його у мене відібрали, це тіло могло б лягти хіба що під землю". Отак от вам. Паліативу в наших коморах не тримаємо.

барубаріум

Є такий смішний пором Барі-Бар. Курсує він, відповідно, між італійським містечком Барі, малою батьківщиною Бони Сфорци, і чорногорським містечком Бар, яке колись носило назву Антибаріум, - себто "навпроти Барі", - і з часом стало просто Баром.

В останньому я була опинилася, тримаючи в руках пляшку мінеральної води "Барчанка", виробленої у райцентрі Бар Вінницької області. Місцеві мешканці були шоковані та все ніяк не могли повірити, що на світі існує ще один Бар, десь в далекій, таємничій, казковій Україні. Та ще й пов'язаний з тутешніми топонімами. І я тримаю в руках матеріальне свідчення цього.

А я ще тоді подумала: треба було б облаштувати такий собі ексклюзивний маршрут. Щоб пасажирів порому Барі-Бар чартерним авіарейсом доправляти до Бару на Вінниччині. Так би мовити, Бона Сфорца у повному комплекті. І назад хай вертаються пішки неозорими полями казкової України. А чо.

Теги:

oh my dear Ukraine, my love ©

oh my dear ukraine1

Привіт, чи як.

Теги:

del amor oscuro

«Хтось кликав мене на ім'я, по складах: «Фе-де-рі-ко...» Я озирнувся - нікого. Я вслухався і зрозумів. Це вітер гойдав гілля старої тополі, і розмірений згорьований шелест я сприйняв за своє ім'я».

Тут вчора був день народження в одного з найдорожчих мені землян. 113 років - красива дата. Із них ми разом всього якихось 15, але для мене це теж багато. Школяркою ще я полюбила його до дрижаків у колінах, настільки, що воліла не говорити про нього зі сторонніми, як про таємного коханця.

І якби мені раптом сказали, що мусять відформатувати сектор ноосфери, де міститься світова література, а я повинна обрати когось одного, хто залишиться, то після нетривалих вагань я залишила б саме Лорку.

Коли сходить повний місяць, я завжди згадую про те, як він за ручку забирає дитину із циганської кузні; а ще ж є маленький віденьський вальс, який помирає на руках; і двоє стареньких ящірок, що загубили мідний перстеник, і все, все це, всі трави і ріки, і темна кров, і сонце-абрикос, і морська вода, і щоденний солодкавий запах передчуття смерті, і позамежний відчай, який раптом перероджується в жагу життя, і любов надривна. Розгойдування граничних емоцій. Дуенде.

Непатріотично люблю вірші Лорки у перекладах росіянина Анатолія Гелескула. Це навіть переспіви радше. Українські переклади Латника, видані «Кальварією», точніші щодо оригіналу, але, як на мене, втратили на первинній емоції, яка забиває дихання. Звісно, є ще Лукаш і його знаменита надмірна українізація Лорки. Завжди чогось або замало, або забагато. Свого часу саме через Лорку я почала вчити іспанську. Може, коли-небудь і в мене знайдуться потрібні слова для перекладу цієї гортанної туги. Поки що про це страшно навіть думати. І наразі - просто нагадаю собі про своє:


ЭТО ПРАВДА

Трудно, ах, как это трудно -
любить тебя и не плакать!

Мне боль причиняет воздух,
сердце
и даже шляпа.

Кому бы продать на базаре
ленточку, и гребешок,
и белую нить печали,
чтобы соткать платок?

Трудно, ах, как это трудно -
любить тебя и не плакать!

і щеCollapse )
І ще раз Меліна Камерич. Цього разу - життєствердна, спеціально для bedryk_is_dead та усіх, who do care.

Це, звісно, не солодкий лобовий оптимізм. Але в уяві такого похмурого мудака ©, яким я всередині є, оптимізм виглядає саме так :)


Діти моїх коханців


Того року дружини всіх моїх коханців були вагітні. Совість не пекла мене. Я разом із ними обирала імена для дітей. Раділа їхній радості. Їхні жінки стали товстими, животи в них росли й вкривалися розтяжками. А я, щаслива, розсікала морем своєї свободи.

Необтяжена і весела! – так через багато років говорила Мадам, сидячи на терасі свого будинку і дивлячись, як трава росте.

Це я пишу про себе. Уявляю, що мене звуть Мадам. Мадам стара і мудра. Мадам усе знає і насолоджується своїм знанням. Вона знає, як звуть дітей її колишніх коханців, знає, які огидні речі трапилися з її колишніми чоловіками.
І насолоджується своїми спогадами.

Той рік стався. Це був рік після того, як я розлучилася. Він пройшов у безперервних засіданнях Кризового штабу. Мій Кризовий штаб – це шестеро моїх найближчих друзів. Шукаю порятунку серед них, бо мають члени, а все-таки – більше жінки, ніж я сама. Сусіди вважають, що в мене неймовірно складне любовне життя. Маю шістьох чоловіків, які ходять на ринок. Вносять і виносять сумки та валізи. Паркують мою машину і вигулюють мого пса.

У неділю ми не піднімаємо ролети. П’ємо чай «Принц Уельський», їмо круасани, дивимось «Ангелів у Америці» і плачемо. Потім робимо чізкейк. Надвечір витягаємо криноліни із моїх шаф, фарбуємося і слухаємо Даду, який читає нам Керол Енн Даффі.

Одного коханця я обрала, бо він сексуальний у найпримітивніший спосіб. Він неймовірно подобається Даді Другому. Другий коханець має татуювання і Дадо Третій вважає, що він мені дуже пасує. Третього спочатку побачив Дадо Четвертий. І сказав: «Якщо вже я не можу, то хоч ти його спробуй».

Всі троє моїх коханців одружені. Була неділя і ми щойно подивилися «Кінець роману». Після такої кількості виплаканих сліз ми саме заварили жасминовий чай. Щоб заспокоїтись і повернути втрачену вологу. Прийшло три повідомлення. У всіх трьох говорилося одне й те ж: «Я стану батьком!!!»

Кажу: «Вагітні чоловіки останній розум втрачають». І ми семеро, як семеро малих щасливих гномиків, дивимось «Касабланку». І знову плачемо.

Усім трьом своїм коханцям, тепер вже колишнім, відправляю повідомлення. Усім однакове: «Додаткової інформації не потрібно. Зітри мій номер».
Їхні реакції такі передбачувані. Скиглять і благають. «Не треба розривати стосунків», - кажуть.

Семеро малих гномиків пакуються і їдуть на море. У вухах бринить: And I miss you like the desert miss the rain... Дадо П’ятий годує нас шматочками шоколаду із чилі. А ми сміємося.

Вночі, на морі, сп’янілі від вина, лежимо всі разом у великому ліжку. Тримаємося за руки. Семеро нас. Освітлені місяцем. А Дадо Шостий каже: «Якби не було місяця, його треба було б вигадати!». І ми бачимо сни. Про всіх наших колишніх і майбутніх коханців. Про свободу. І усміхаємось уві сні.

Свобода – широке поняття, кажу я. Свобода не хотіти дітей. Не прагнути шлюбу. Сміятися. Жадати забороненого. Кохати.

І уявляю Мадам, яка з усмішкою насолоджується своїми спогадами і дивиться, як росте трава.

ще однеCollapse )
Щоразу над її оповіданнями я дивуюся - як же це тонко і страшно, коли по-справжньому усвідомиш себе як жінку. І ніби трохи бачу себе збоку.

А якщо все буде добре, до осені ця її мала проза вийде друком у нас, в моєму перекладі. Дуже хороша і пронизлива книжка складається.


Heartbeat


Я слухала усіх тих жінок, які знали, якої ночі вони завагітніли. І думала, що і я, як і всі ті неймовірно інтуїтивні майбутні мами, знатиму, коли все почнеться.

Не була певна, буцімто знаю, що робитиму тоді. Мені було двадцять. Уявлення не маю, якої ночі ми зробили нашого сина. Трахалися, як божевільні, цілий місяць. Готуючись до іспитів.

Ми реготали, як дурні, коли в мене не почалися місячні....Collapse )
З’їла півсуцвіття благородного темного бузку - як на замовлення, воно виявилося повним п’ятипелюсткових квіток.
Зробила з цього несподівано філософський висновок: коли чогось дуже хочеш, завжди так само дуже гірчить.

Теги:

від сибіру до кульпаркова

Є такий великий хорват Мірослав Крлежа, і є в нього книжка «Мандрівка в Росію», датована 1925-м роком. Блискуча в художньому плані річ, а ще подорожній щоденник, портрет свого часу і просто скарбниця дотепних та розумних спостережень. І є там уривок, який мені здається одним з найгеніальніших ever текстів на тему національного самовизначення та геополітичних колізій. Власне, він під катом.

Читається трохи важко через те, що текст полемічний, тож спотикаєшся об імена та деталі, які часом важко оцінити читачеві з-поза контексту. Скажімо, «слов’яни від Аляски до Стенєвца» - це смішно, а смішно тому, що Стенєвац - це район у Загребі, який прославила психлікарня. І так далі.

Але головне - це градус самоіронії, яка виконує терапевтичні, а чи то навіть хуріргічні функції. Вона найбільш ефективно рятує свідомості так званих «малих народів» від остаточного розкладання. Якщо тільки їм вдається опанувати цю саму самоіронію. Бо у нас, наприклад, не дуже з цим.

І ще всі оті камені, на яких перечіплялася хорватська національна ідея, якось дуже сильно нагадують мені одну іншу дорогу. Блін. Тут хочеться завернути щось нецензурне, але утримаюся.

отжеCollapse )
Забула дещо вписати до переліку бажань, відправленого у Всесвіт. А це важливе: мені хотілося б зібрати у своєму домі біля теплого моря - якщо такий коли-небудь знайдеться - всіх тих, кого я люблю. І утримувати їх там якомога довше.

Життя інколи стає геть нестерпним без деяких людей. І особливо казишся, коли усвідомлюєш, які ж дурниці не дають вам побачитися.

Сподіваюся, мою поправку до списку бажаного ще зможуть розглянути.

Теги:

behar probeharao

І ще раз про весняний цвіт. Дерева нарешті позацвітали, якраз на Великдень, і тепер мені зранку у вікно дуже світло від однієї абрикоси і однієї аличі.

Уже кілька років поспіль мої садки цвітуть під певну музику, дуже мені дорогу. Під оцю:



Взагалі-то це ілахія, тобто, за формальним визначенням - мусульманська релігійна поезія (не обов'язково співана), що передовсім звеличує Аллаха і висловлює любов до Hього. Є багато версій виконання «Kad procvatu behari», вона звучить в кількох балканських кінострічках. А конкретно оцей варіант, дещо відмінний від класичного - із боснійського фільму з дивною для українського вуха назвою «Nafaka». Фільм, до речі, дуже вартісний і не менш важкий.

Так про що я. Ця пісня, станом на сьогодні - найдосконаліше з відомих мені віддзеркалень того пронизливого відчуття, яким наповнені кілька коротких тижнів квітування. Певний час я дивувалася: як може настільки інша - не «чужа», просто «інша» - річ настільки глибоко врости в таке інтимне переживання як цвітіння садків на своїй території.

Відповідь знайшлася несподівано, в коментарях під роликом на ютюбі. Там людина написала: «Здається, я чув це перше ніж народився».

І текст.Collapse )
Днями прочитала в «Кредо» дуже людяну проповідь на Страсну п'ятницю. Говорилося там зокрема про те, що останні дні земного життя Ісуса - це квінтесенція страждань звичайної людини. Йому було страшно, Він зазнав зради, несправедливості, образ, знущань та принижень, терпів страшний фізичний біль, усвідомлював горе власної матері. А на хресті в якусь мить пережив те жахливе, що посилається тільки найбільшим грішникам - відчуття богооставленості. Усе пережите Ним надало сенсу кожному окремому стражданню кожної земної людини. І оте про богооставленість зачепило мене найбільше. Здається, саме це відчуття часто підкошує людину настільки фатально, що вже й не встати.

Цього року дуже дивна весна, повільна і якась тривожна, схожа на виснажливе очікування з неясним передчуттям. Я завтикала і ледь не забула, що знову співпали святкові дати західного і східного обрядів, за цим теж тягнеться легкий флер подиву. Кілька ночей поспіль у вікно витріщається такий шалений місяць, що можна збожеволіти. Цієї весни я по собі знаю, що відчай переживання богооставленості, буквально на межі виживання - аж ніяк не даремне відчуття. І, нарешті, тепер я знаю, що воно проминає. Головна моя цьогорічна великодня подяка - за це.

Світлого усім свята і надії.
Здається, я зрозуміла, як виглядає кошмар і апокаліпсис. Він настане, коли однієї весни візмуть і не зацвітуть фруктові садки.

Теги: